Українська література » Сучасна проза » Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Читаємо онлайн Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко
за звичкою. Щовечора шукаю під домом невідомо кого.

Щовечора не знаходжу. Заспокоююсь - і йду спати. Це вже, пробачте, симптом. Ті, з ким я продовжила війну, яку розпочав Ізя, навряд чи будуть стояти під вікнами…

Так, це симптом.

Утім, може, параноя - це вже не так і страшно? У багатьох великих людей була параноя… О, а ось і манія величі… Привіт-привіт… Що сказав би про все це Ізя? Ізя сказав би - не вір. Не вір ані знайомим, ані незнайомцям, ані друзям, ані собі, вір лише доведеним фактам, лише причиново-наслідковими зв’язками, лише логічним вис - новкам і підтвердженим теоріям. Отже, Ізю, у твою теорію щодо них та їхньої всесвітньої змови я теж вірити не можу.

Це ж непідтверджена теорія…

Мені не вистачає тебе, Ізю. Де ти? Я не вірю у твою смерть (попри те, що вона - факт настільки підтверджений, що далі нема куди). Ти інсценував її. Ти лежав у труні, білий та мовчазний, і подумки реготав над нами.

Ти прикидався, що не дихаєш, а насправді твій подих перехоплювало від стримуваного сміху. Цікаво, як ти виліз із домовини? Як ти це зробив, хитрюго?


4. Олекса

Й ого звуть Олекса. Він - володар голлівудської посмішки і дівочих сердець нашого офісу. Він - іще одна фігня, через яку мене не люблять дівчата. Бо він цікавиться мною.

Я ніяк не можу зрозуміти, чому саме мене він намагається витягти на каву й цигарку під час обідньої перерви, чому саме мені заважає працювати, займаючи своєю доволі спортивною гепою стілець для відвідувачів. Чи я просто так йому подобаюся? Чи на нього діє моє напівсвідоме застосування НЛП-технологій? Чи він таки один із них?

У нього випрасувані речі (навіть джинси), розкута хода й ванільно-солодкі парфуми. Він трохи схожий на ляльку, трохи - на якогось актора. На якого? Не можу згадати прізвище - дається взнаки моя зневага до телебачення й преси.

- То у що ти віриш?

Чергова обідня перерва. Містер Голлівуд сидить навпроти, я отримую денну порцію його позитивної енергетики й погрозливих поглядів колег. Боюся, колись ці сучки зберуться разом і зроблять мені якусь гидоту. Треба буде поспілкуватися з ними, попрацювати з ними на предмет зміни ставлення до моєї особи. Зачаклувати.

- То у що ти віриш? - питає Олекса. Посміхається.

Закидає ногу на ногу.

- У себе, - відповідаю я. Посміхаюся. Схрещую руки.

Ми швидко хапаємо ритми одне одного. Вже майже моментально. Вже майже механічно. Тому що і я, і він намагаємося зробити це. Зупиняємося завжди десь посередині. У нас уже відпрацьована поведінка, інтонації, темп розмови. Це не мій і не його темп, це наш спільний темп.

Можливо, саме тому і не виходить перетягти ковдру на себе. Не виходить у жодного з нас. Чи знає це він? Чи помічає? Чи просто вважає, що схопив мій ритм?

- Хіба можна вірити лише у себе? - дивується він. - Має бути ще щось…

- Наприклад?

- Ну, бог… Хоч якийсь бог.

- А я сама собі бог, - відказую я.

- Моїм богом колись був телевізор, - посміхається, підморгує.

О, це вже цікаво… - І що ж із ним трапилося? - посміхаюся я.

- Я вбив його, - відповідає він, - знаєш, боги помирають, коли у них припиняють вірити…

Це моя фраза. Тобто, чиясь, але дуже знайома мені, я частенько думаю її. Як він здогадався, що я думаю? Як почув? І як можна виявити чіп у своїй голові?

- То ти вірив у телевізор? - дивуюся я.

Він сміється.

- Майже…

- Як це? - знову дивуюся я.

- Доки не зрозумів, що він мене гіпнотизує, - пояснює він.

Фіга собі… Досить відверто…

- Яким чином? - продовжую дивуватися я.

- Ну, знаєш це відчуття, коли нічого путнього у телевізорі немає, а вимкнути його важко.

Я мовчки розглядаю Олексу. Тепер він говорить май - же Ізиними словами. До чого? Чи прослуховували Ізину хату? Олекса знову випускає на обличчя легеньку посмішку, я відповідаю тим самим. Я чухаю носа, він - вухо, майже водночас зі мною. Чий це був жест? Хто перший почав його? Хто кого наслідує? Чомусь згадую Еверсового «Павука». - І ти вирішив, що він тебе гіпнотизує? - питаю я.

- Так, - він знизує плечима, - яким ще чином можна це пояснити?

Його кличуть до телефону. Шкода. Я тільки встигла зацікавитися.

- Зараз! - гукає він і звертається до мене. - Що ти робиш сьогодні ввечері?

- Сиджу вдома, - відповідаю я.

- Нє, - широко всміхається він, - ти йдеш зі мною вечеряти.

Його усмішка знову теплішає - у ній з’являються барви, емоції, інтонації. Усміхається, ніби запитує. Цікава тактика: вербально ствердити, невербально - спитати.

Здається, дієва… Принаймні, я не відмовляюся. Я вже знаю, що погоджуся, і він це знає. Лише один нюанс: він уважає, що я ведуся на його гіпноз і гарні очі, я ж знаю - погоджуся, бо вже давно збиралася йти на абордаж.

- А в мене питатимуть? - роблю вигляд, що не помітила усмішки.

Чи не надто переграю? Чи не на повну дурепу скидаюсь?

- Питатимуть, - легко погоджується він, - підеш?

- Тільки ненадовго, - попереджаю я.

- Гаразд, - погоджується він. - І без зазіхань на мою честь.

- Гаразд.

- Олексо! - роздратовано гукає Толя. Він стоїть у дверях зі слухавкою, він сердиться.

Здається, до когорти сук, що ненавидять мене, приєднається

Відгуки про книгу Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: