Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко
Щовечора не знаходжу. Заспокоююсь - і йду спати. Це вже, пробачте, симптом. Ті, з ким я продовжила війну, яку розпочав Ізя, навряд чи будуть стояти під вікнами…
Так, це симптом.
Утім, може, параноя - це вже не так і страшно? У багатьох великих людей була параноя… О, а ось і манія величі… Привіт-привіт… Що сказав би про все це Ізя? Ізя сказав би - не вір. Не вір ані знайомим, ані незнайомцям, ані друзям, ані собі, вір лише доведеним фактам, лише причиново-наслідковими зв’язками, лише логічним вис - новкам і підтвердженим теоріям. Отже, Ізю, у твою теорію щодо них та їхньої всесвітньої змови я теж вірити не можу.
Це ж непідтверджена теорія…
Мені не вистачає тебе, Ізю. Де ти? Я не вірю у твою смерть (попри те, що вона - факт настільки підтверджений, що далі нема куди). Ти інсценував її. Ти лежав у труні, білий та мовчазний, і подумки реготав над нами.
Ти прикидався, що не дихаєш, а насправді твій подих перехоплювало від стримуваного сміху. Цікаво, як ти виліз із домовини? Як ти це зробив, хитрюго?
4. Олекса
Й ого звуть Олекса. Він - володар голлівудської посмішки і дівочих сердець нашого офісу. Він - іще одна фігня, через яку мене не люблять дівчата. Бо він цікавиться мною.
Я ніяк не можу зрозуміти, чому саме мене він намагається витягти на каву й цигарку під час обідньої перерви, чому саме мені заважає працювати, займаючи своєю доволі спортивною гепою стілець для відвідувачів. Чи я просто так йому подобаюся? Чи на нього діє моє напівсвідоме застосування НЛП-технологій? Чи він таки один із них?
У нього випрасувані речі (навіть джинси), розкута хода й ванільно-солодкі парфуми. Він трохи схожий на ляльку, трохи - на якогось актора. На якого? Не можу згадати прізвище - дається взнаки моя зневага до телебачення й преси.
- То у що ти віриш?
Чергова обідня перерва. Містер Голлівуд сидить навпроти, я отримую денну порцію його позитивної енергетики й погрозливих поглядів колег. Боюся, колись ці сучки зберуться разом і зроблять мені якусь гидоту. Треба буде поспілкуватися з ними, попрацювати з ними на предмет зміни ставлення до моєї особи. Зачаклувати.
- То у що ти віриш? - питає Олекса. Посміхається.
Закидає ногу на ногу.
- У себе, - відповідаю я. Посміхаюся. Схрещую руки.
Ми швидко хапаємо ритми одне одного. Вже майже моментально. Вже майже механічно. Тому що і я, і він намагаємося зробити це. Зупиняємося завжди десь посередині. У нас уже відпрацьована поведінка, інтонації, темп розмови. Це не мій і не його темп, це наш спільний темп.
Можливо, саме тому і не виходить перетягти ковдру на себе. Не виходить у жодного з нас. Чи знає це він? Чи помічає? Чи просто вважає, що схопив мій ритм?
- Хіба можна вірити лише у себе? - дивується він. - Має бути ще щось…
- Наприклад?
- Ну, бог… Хоч якийсь бог.
- А я сама собі бог, - відказую я.
- Моїм богом колись був телевізор, - посміхається, підморгує.
О, це вже цікаво… - І що ж із ним трапилося? - посміхаюся я.
- Я вбив його, - відповідає він, - знаєш, боги помирають, коли у них припиняють вірити…
Це моя фраза. Тобто, чиясь, але дуже знайома мені, я частенько думаю її. Як він здогадався, що я думаю? Як почув? І як можна виявити чіп у своїй голові?
- То ти вірив у телевізор? - дивуюся я.
Він сміється.
- Майже…
- Як це? - знову дивуюся я.
- Доки не зрозумів, що він мене гіпнотизує, - пояснює він.
Фіга собі… Досить відверто…
- Яким чином? - продовжую дивуватися я.
- Ну, знаєш це відчуття, коли нічого путнього у телевізорі немає, а вимкнути його важко.
Я мовчки розглядаю Олексу. Тепер він говорить май - же Ізиними словами. До чого? Чи прослуховували Ізину хату? Олекса знову випускає на обличчя легеньку посмішку, я відповідаю тим самим. Я чухаю носа, він - вухо, майже водночас зі мною. Чий це був жест? Хто перший почав його? Хто кого наслідує? Чомусь згадую Еверсового «Павука». - І ти вирішив, що він тебе гіпнотизує? - питаю я.
- Так, - він знизує плечима, - яким ще чином можна це пояснити?
Його кличуть до телефону. Шкода. Я тільки встигла зацікавитися.
- Зараз! - гукає він і звертається до мене. - Що ти робиш сьогодні ввечері?
- Сиджу вдома, - відповідаю я.
- Нє, - широко всміхається він, - ти йдеш зі мною вечеряти.
Його усмішка знову теплішає - у ній з’являються барви, емоції, інтонації. Усміхається, ніби запитує. Цікава тактика: вербально ствердити, невербально - спитати.
Здається, дієва… Принаймні, я не відмовляюся. Я вже знаю, що погоджуся, і він це знає. Лише один нюанс: він уважає, що я ведуся на його гіпноз і гарні очі, я ж знаю - погоджуся, бо вже давно збиралася йти на абордаж.
- А в мене питатимуть? - роблю вигляд, що не помітила усмішки.
Чи не надто переграю? Чи не на повну дурепу скидаюсь?
- Питатимуть, - легко погоджується він, - підеш?
- Тільки ненадовго, - попереджаю я.
- Гаразд, - погоджується він. - І без зазіхань на мою честь.
- Гаразд.
- Олексо! - роздратовано гукає Толя. Він стоїть у дверях зі слухавкою, він сердиться.
Здається, до когорти сук, що ненавидять мене, приєднається