Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Обіцяєш не чіпати пилюки? - питаю я.

- Обіцяю, - посміхається він, і я веду його до себе.

Олекса не дуже вписується у мою квартиру. У моєму барлозі не місце цій витонченій, карамельній, ванільній красі. Він, здається, не помічає цього. Проходить, не скидаючи взуття. Зупиняється посеред кімнати, роззирається. Йому цікаво.

- У тебе на стінах нічого не висить, - повідомляє він.

- Цікаве спостереження, - відповідаю я.

Він ігнорує іронію й доповідає:

- Зазвичай у людей щось висить на стінах: плакати, світлини, картини, дитячі малюнки… Глянеш на них - і одразу бачиш, якою намагається видаватися ця людина.

А у тебе нічого не висить.

- Намагається видаватися? - питаю я.

- Намагається видаватися. Людина таким чином демонструє себе іншим. - І що висить у тебе?

Сідаю на підлогу, знімаю взуття. Деякий час він дивиться на мене, потім робить те ж саме. Знає правило про чужий монастир. Або знову повторює за мною?

- У мене висять мої фотографії. Я люблю себе.

- Ага, - кажу я, - це помітно. А я все думаю повісити якусь рибину.

- Рибину?! - дивується він.

- Ну, знаєш, як у загадці: зелене, висить на стіні і тхне.

- Зелене? - знову дивується. Мені подобається, що я можу здивувати його.

- Моя риба, як хочу, так і розфарбовую.

- Ясно.

Нічого йому не ясно. Він не пам’ятає цієї загадки. Він здивований і серйозний. Він думає, що я хочу, аби всі довкола бачили мене зеленою рибиною. Якщо чесно, я вигадала це щойно. А може й ні. Може, думала про це давно, тільки сформулювати не могла…

Дивне бажання. І, що найголовніше, невмотивоване.

Може, це так впливають на мій стан ті біг-борди. Може, на них зашифровано повідомлення: «Ти - зелена рибина, ти - зелена рибина…» Чому саме зелена рибина? Чому, наприклад, не рожева білочка?

- Про що думаєш? - питає він.

Ми так і сидимо: просто на підлозі, поруч зі скинутим щойно взуттям. Я розумію, що роблю одну помилку за іншою. Запросила його додому, хоча впевнена в тому, що це небезпечно, а тепер ще й замислилася, входячи у транс. Чому він не користується цим? Чому не намагається загіпнотизувати? Чи він уже це робить, а я просто не помічаю? Чи вже зробив? Навіщо вивів мене з мого тран су?

Дивлюся на годинник. Минуло не більше двох хвилин з того моменту, як ми зайшли. Йому не могло вистачити двох хвилин… Чи могло?

- Про зелену рибу, - відповідаю я.

- Навіщо про неї думати? - питає він.

- Як уважаєш, комусь потрібно, аби я стала нею?

Він сміється. Доволі щиро. Відповідає:

- Мені - точно ні.

- А що тобі потрібно? - питаю я.

- Не знаю.

Він знову нахиляє голову (я знову повторюю це, я - дзеркало), зазирає у очі. Дивиться довго. Ніби гіпнотизує.

Його очі - теплі й вологі.

Скажи, що тобі потрібна я, думаю я. Скажи, що я тобі потрібна.

- Ти, - нарешті каже він, - ти мені потрібна.

Сиджу на підвіконні, тримаю у зубах цигарку без фільтра. Олекса виходить із ванної. На ньому - мій рушник. На мені - його сорочка. Такий собі невеличкий енергетичний обмін.

- Завжди хотів спитати, - каже він, - чому без фільтра?

- Звичка, - брешу я.

- Ясно, - він сідає на стілець, зазирає мені в очі. Чекає, доки щось скажу.

Що тобі сказати, ванільний мій?

Дивне відчуття. Доки не зрозумію його, пробач, помовчу. Ми щойно були разом, мій хлопчику, ми щойно кохалися, ми щойно намагалися зробити одне одному хороше. Ми і зробили. Тільки от - що за відчуття, ніби щось тут не так? Що саме не так? Чи це у мене таки щось перемикнуло в голові - моя параноя, помножена на довгий період самотності в особистому житті?

Все було добре, Олексо, все було чудово. Тільки залишилося відчуття, що не я щойно кохала тебе на підлозі.

Що не ти щойно обіймав мене на моєму пухнастому та брудному килимі. Що це були не ми. Це були наші проекції одне на одного. Це були тіні, які знову знайшли одну хвилю, вийшли на неї й попливли за течією. Не було ані тебе, ані мене - була тільки ця наша спільна хвиля.

Більш-менш прийнятна для нас обох.

Навіщо ти навчив мене цього, Ізю? Навіщо навчив знаходити цю кляту хвилю? Навіщо навчив не бути собою? Побачу - вб’ю. Якщо, звісно, колись побачу…

- Тобі не сподобалося? - питає Олекса.

- Не все, - чесно кажу я.

- Що було не так?

- Я не відчула тебе.

- Тобто?

- Ти налаштувався на мене.

- Хіба це погано? - дивується він.

- Ага, - кажу я, - я хотіла б відчути саме тебе. Мені не цікаво кохатись із собою. Я хотіла побачити тебе… Я не бачу тебе, розумієш?

- Розумію, - він посміхається, підморгує, - спробуємо ще раз?

- Не зараз. Я втомилася. Тим паче, вже пізно.

Він розуміє. Киває. Мовчки збирає одяг, розкиданий по всій кімнаті.

- А знаєш, - у його голосі знову чую його - не нашу спільну, його власну - інтонацію, - знаєш, мала, я сам себе вже майже не бачу. Я не знаю, хто я, не знаю, де я: де я, де моя свідомість, де - підсвідомість. Знаєш, у мене немає друзів - лише ті, хто повівся на мене, кого