Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

ще й ця мавпа. Принаймні, про це свідчить погляд, спрямований просто на мене. Ніби це я приходжу до Олекси й займаю його стілець для відвідувачів своєю гепою, а його мозок - безглуздими балачками, сенс яких полягає лише в тому, щоб потренуватися на ньому у своїх здібностях із впливу на підсвідомість.

Вечеря у суші-барі. Він відмінно володіє паличками.

Я - трохи гірше, проте доволі пристойно, принаймні, на тлі інших відвідувачів. Він мовчки їсть, уважно спостерігає за моїми рухами. Я - його відображення. Їм, спостерігаю. Чекаю, доки він розпочне розмову. Він, здається, чекає того ж від мене. Тягнеться до пива. Я - одночасно з ним. Дідько, я знову не встигаю зрозуміти, хто з нас почав цей рух…

- Що ти робиш? - раптом питає він.

Я сіпаюся - незвичний голос, надто низький і серйозний як на знайомого мені Олексу. Хлопчику, ти вирішив показати себе? Чи це якийсь черговий прийомчик?

- Що роблю? - важко одразу перехопити його такого.

Перейняти. Перетягти на себе.

- А ти не знаєш? - посміхається мені.

Посміхаюся у відповідь: - Їм суші?

- П’єш пиво, - відповідає він, - саме в той момент, коли його п’ю я.

- А це заборонено? - починаю сердитися. Чого воно від мене хоче? Ми так гарно гралися! Навіщо він усе псує?!

- Ти налаштовуєшся на мене, - повідомляє він.

Америку відкрив…

- Ти перший почав, - о, здається, влучила в інтонацію.

Він тяжко зітхає.

- Слухай, - каже він, - я не знав, що ти помітиш. Я просто хотів налагодити стосунки. Вибач мене. Забудьмо і припинімо цю маячню.

- Навіщо? - питаю я.

- Що навіщо?

- Навіщо ти хотів налагодити стосунки?

- Бо ти мені сподобалася, - він дивиться у стіл. Чому не в очі? Соромиться? Чи знає, що очі можуть сказати те, про що він воліє змовчати?

- Брешеш, - відповідаю я, посміхаюся.

Це така нова гра, думаю я. Він розпочинає нову гру.

Цікаво.

- Чому? - його усмішка - віддзеркалення моєї, його інтонація - та сама. - Думаєш, ти не можеш сподобатися чоловікові?

- А ти думаєш, можу? - підігрую.

Усмішка зникає з його обличчя. Він знову стає серйозним. Незвично серйозним.

- Знову, - похмуро повідомляє він.

- Що знову?

Я не встигаю змінюватися за ним. Що за дурна тактика?

- Знову ти мене копіюєш.

- Я тебе? - знову серджуся я.

- Ні! Я тебе! - сердиться у відповідь він.

Декілька секунд дивимося одне на одного й раптом сміємося. Такої ідіотської розмови я не чула ніколи. Це весело.

Чуєш, Ізю? Все це насправді дуже весело! Чому ти так серйозно сприймав те, що так весело?

Олекса сміється разом зі мною. В унісон зі мною. А що зараз? Хто з нас кого грає зараз? І хто першим почав сміятися?

- Давай спробуємо не наслідувати одне одного, - пропонує він.

- Давай, - погоджуюся я й помічаю, як він знову тягнеться до пива водночас зі мною. Він помічає це теж.

Разом відсмикуємо руки. Разом сміємося. Знову.

«Спробуємо не наслідувати», - подумки повторюю його пропозицію. Легко сказати… А от зробити… Здається, це вже одна з тих звичок, що їх позбутися майже неможливо.

Він проводжає мене додому. Дорогою розповідає про себе. Трохи з біографії, трохи - з життя, чимало - про методи впливу на підсвідомість, вивченням яких захопився у інституті.

То він нормальний хлопець, думаю я. Думаю із розчаруванням, подивом і недовірою. Розчаруванням - бо наві51 що ж мені заручник із нормальних у війні з ними? Подивом і недовірою - бо все ж таки не розумію, як я просто так могла сподобатися цьому ванільному хлопчикові. Надто він… витончений для мене.

Спиняємося біля мого під’їзду.

Знову замислююся над тим, хто зробив це першим: я чи він? Хто спинився першим? І, якщо він, то звідкіля йому відомо, де я мешкаю?

Це таки параноя, вирішую я, дивлячись у його темні усміхнені очі. От біда - такий хлопець, а у мене параноя!

- Зайдеш? - питаю я.

- А що у тебе є? - питає він.

- У мене є я, - усміхаюся.

Виходжу з ліфта й навмисно пропускаю його вперед.

Нехай підійде до дверей. Нехай першим зупиниться біля моєї квартири.

На моєму поверсі темно. Знову хтось поцупив лампочку. У нормальних під’їздах їх розбивають, у нашому - крадуть. Розбивати - це я ще розумію. Це природно, це якийсь поклик природи: щось зламати, розбити, рознести на друзки. Але - потягти… Може, це гобі у когось таке?

Може, він зберігає їх як трофеї? Цікаво, а хто вкручує нові? Це питання непокоїть мене вже давно. Бо не знаю жодної людини з нашого поверху, яка могла б це зробити, бо всі на нашому поверсі сердиті, ображені на життя і вважають винними у своїх проблемах передусім сусідів, зокрема мене.

- Темно, - коментує Олекса.

- Ага, - кажу я.

Він клацає запальничкою й питає:

- Куди далі?

Зараза, думаю я, здогадалася, чого мені від тебе треба…

У світлі запальнички він схожий на демона. Тіні танцюють на його тонкому обличчі, перетворюючи все обличчя на суцільну тінь, що танцює. Танцює загадкова усмішка, танцюють примружені очі, танцюють риси, змінюючись, викривляючись… Він стає незнайомим…

Та він і є незнайомим! Я ж зовсім не знаю його. Навіщо ж я тягну його до свого будинку? До своєї фортеці?

- То що? - він