Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Так, Ізю, ти надто серйозно ставився до цієї гри.

До шахів ти також ставився надто серйозно і завжди перема гав. Але життя, Ізю, - не шахи. Життя, Ізю, це весело. Чому ти не зрозумів цього? Чому боявся того, з чого можна було посміятися? Чому ховався від тих, з ким можна по гратися?

Нарешті, у мене вимальовується хоч якийсь більшменш чіткий план дій. Я вирішую піти на абордаж. Загіпнотизувати новенького. Взяти заручника. Це якщо він - із них. Якщо ж ні - погратися з ним. Просто так, аби зняти нервове напруження останніх днів.

У мене вдома тихо й затишно. Так само, як нещодавно було в Ізі. Я давно не прибирала. Може, цей затишок створює пилюка? А може, Ізя передав мені цей затишок у спадщину?

Міркую про те, чого ж саме слід боятися найбільше.

Не вірю, що вони - скрізь. Не вірю, що в кожному рядку газетних статей, у кожному кольорі Інтернет-сайтів ховається загроза. Такого не може бути. Чимало моїх друзів мають власні сайти, чимало знайомих пишуть статті. Неможливо ж примусити їх усіх працювати на них, тим паче - неможливо загіпнотизувати їх так, аби вони гіпнотизували інших. Та це й не потрібно.

Які канали я обрала б, якби була ними? Центральні, ясна річ. Найвідоміші. Найпоширеніші. Центральні канали телебачення, центральні друковані ЗМІ, найбільш відвідувані сторінки Інтернету… А радіо? Чи працювала б я через радіо? Ізя казав, що найдужче в підсвідомість укарбовуються візуальні образи, картинки, кольори, і нічого не казав про звуки. Але ж радіостанції слухає чимала аудиторія, і в основному - в дуже навіюваному стані. Ви ж бачили водіїв? Скляно витріщаються на дорогу, іноді перекидаються фразами ні про що з пасажирами або по телефону, а в цей час щось тихенько бубонить у них під носом - укарбовується в підсвідомість.

Радіо - це ж просто подарунок для них! Тож, припустімо, найвідоміші радіостанції - теж їхні.

От лихо… Невже нас оточили? Чи, може, все ж таки параноя? Ой, як було б гарно, якби все це було параноєю.

Мене поклали б у лікарню, навколо бігали б лікарі у білих халатах, мене б годували й поїли, я писала би мемуари, а світ жив би собі своїм життям. Своїм, а не вигаданим купкою невідомих істот невідомо навіщо… Може, він так і живе? Може, таки параноя? Як пересвідчитись у цьому?

Піти до психолога? Який може виявитися одним із них?

Він легко переконає мене у хибності моїх думок, можливо, навіть до лікарні справа не дійде, але ж це він переконає мене… Ні, я повинна переконатися сама, зробити все самотужки.

Зітхаю, кидаючи погляд на телефон. Цікаво, хто слухатиме мою розмову зараз? Скільки людей? Скільки таємних контор? Чи будуть серед цих контор вони? Чи це вже манія величі - та ж сама параноя, тільки помножена на власне его? Підіймаю слухавку. Дідько з вами. Слухайте.

Якщо чуєте - слухайте.

Дзвоню подрузі. Вона - журналіст, вона може допомогти з однією справою.

- Привіт, Лілю, - кажу їй.

- Які люди, - дивується й театрально сердиться вона, - чого це ви вирішили приділити нам, недолугим, крихту своєї королівської уваги?

Це вона ображається, що я давно не дзвонила. Вона частенько ображається - бо я рідко дзвоню.

- Лілю, - кажу я, - мені потрібна допомога.

- Ну, це я зрозуміла, - відповідає вона, - навіщо ж іще вашій величності мені телефонувати?

- Це терміново, - кажу я.

- Що, знову Апокаліпсис? - питає вона.

- Знову? - перепитую я.

Коли вже встиг відбутися перший Апокаліпсис? І коли я встигла віддзвонитися з цього приводу їй?

- Ти диви! Воно вже навіть не пам’ятає, як я врятувала його від звільнення! - остаточно обурюється вона.

- А, ти про той Апокаліпсис, - згадую я.

Ну, було таке. Ну, зробила вона якось за мене доповідь для семінару. Але ж Апокаліпсис… Якось надто голосно сказано… Втім, пригадую - це я сама сказала. Я завжди полюбляла перебільшувати. Особливо, коли мені потрібна була чиясь допомога.

- Коротше, - кажу я, - то було тренування, а тепер - справжній Апокаліпсис.

- Ну-ну, - всміхається вона у слухавку.

- Мені потрібен перелік ЗМІ, - повідомляю я.

- Яких? - зітхає Ліля. Вона вже зрозуміла, що виба чень від мене не дочекається і що я просто так не від чеп люся.

- Усіх, - відповідаю я.

- Ги-ги, - каже Ліля, - дуже смішно.

- Я не жартую. Мені потрібні усі ЗМІ по Україні.

- А я вже злякалася, що ти про весь світ питаєш! - знущається.

- Коли зможеш зробити?

- Що мені за це буде?

Вона ненавидить прибирати у хаті.

- Приберу в твоїй халупі, - відповідаю я. Брешу?

Можливо…

- Цікава пропозиція…

Чую - вона замислилася. Таки цікава пропозиція.

Можна сказати, вигідна.

- А на коли тобі воно треба? - питає нарешті Ліля.

- Як завжди, на вчора.

- Дай мені два дні, - каже вона, - подивляюся, що можна зробити. Повний перелік не обіцяю, але зроблю максимально наближено до ідеалу.

- Постарайся, - прохаю я.

- Кину на мило, - каже Ліля.

- Ні, - лякаюся я, - ні, ні, на мило не треба. Продиктуєш. Або, знаєш що, роздрукуй, а я заїду до тебе й заберу.

Заразом і поприбираю…

Ех, думаю я, тепер прибирати таки доведеться. Чого тільки не зробиш, аби переконатись у відсутності параної…

Збираюся спати. Перед цим визираю у вікно. Вже