Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Якщо так, то це дещо він залишив для мене. Він залишив мені підказку. Підказку саме для мене. І сховав ключ так, аби його знайшла саме я.

Якби я була Ізею, де б я сховала ключа? Марне питання.

Безглузде питання. Таке саме безглузде, як, наприклад,

«якби я була ключем, де б я ховалася?». Я не Ізя. Я не думаю так, як він. І ніколи не навчуся думати так. Утім, Ізя знав це. Отже, якщо він щось сховав для мене, то намагався думати так, як я. Де б я, на думку Ізі, шукала ключа?

Я йду до дверей, підіймаю килимок, що лежить біля порога.

Посміхаюся.

На підлозі лежить маленький темний, ледь помітний ключик. Якби не знала, що він там, то і не помітила б.

Підіймаю, кидаюся до шафки…

Зупиняюся - біля шафки стирчить дебела тітка й підозріло розглядає мене.

- Що? - питаю я.

- Ти тут навіщо залишилася? - з погрозою питає вона. - Хатою швендяти чи мені допомагати?

Ну не скажу ж я їй, що хатою швендяти!

- Зараз підійду, - відповідаю я, сподіваючись, що вона одразу ж попхається на кухню, але вона не пхається.

- Не зараз. Негайно!

Доводиться виконувати наказ. Ключ ховаю до кишені.

Він здається теплим і важким, хоча точно знаю - він легесенький і прохолодний. Ізина кухня завжди була для мене недослідженим простором, темрявою за відчиненими дверми. Там було порожньо - я відчувала це. Тепер я це бачу. Невеличкий стіл, декілька старих табуретів, на які лячно сідати - ще розваляться просто під тобою. Продукти на столі та кремезна тітка не вписуються у приміщення. Воно повинне бути порожнім. Воно має бути порожнім.

Втім, усі Ізині гості не вписуються в його хату, а його смерть - у життя, в моє життя, в його життя, в його війну та його пошуки.

Тітка доручає мені різати хліб. Руки трусяться, відчуваю неабияке збудження - хочеться якомога швидше дістатися до шафки. Ріжу, намагаюся не зосереджуватися на власних рухах, аби не входити у транс. Відволікаюся від рухів настільки, що ніж зісковзує з хліба й ріже мого пальця. Мені не боляче. Дивуюся: кров іде, а мені не боляче…

Біль приходить лише за декілька секунд, ледь відчутний, майже непомітний. Мовчки демонструю пальця кремезній тітці та йду до кімнати.

Одна рука у мене в роті (смокчу палець), іншою встромляю ключа, обертаю: раз-два-три, Сезам, відкрийся!

Порожньо. Нічого.

Я зазираю у шафку, майже запихаю туди голову, стукаю по стінках, намагаючись знайти порожнечі й потаємні схованки - нічого. Порожньо.

- Що ти робиш?

Вилізаю з шафки - тітка стоїть наді мною. Вона ще менш дружньо налаштована, ніж декілька хвилин тому.

- Шукаю якісь засоби дезинфекції, - брешу я і знову демонструю свій закривавлений палець - мій єдиний аргумент, моє єдине виправдання.

Ще раз зазираю до порожньої шафки. Навіщо, Ізю?

Навіщо ти тримав під килимком ключа від порожньої шафки? Навіщо мені порожня шафка? Чи - не мені? Чи ти сподівався, що на шафку натраплять вони? Ти хотів збити їх з пантелику? А збив мене…

Але, якщо порожню шафку ти залишив для них, то що ж ти залишив мені?

Невже ти пішов, нічого не лишивши? Невже таки кинув мене зовсім саму? Без допомоги, без жодної підказки? Ти лишив мене саму у цій твоїй клятій війні невідомо з ким.

У самісінькому епіцентрі цієї клятої війни, зовсім саму, без зброї. Що для мене було би зброєю? Інформація. Так, я перенасичена різноманітною інформацією, але, от біда, серед усього цього звалища немає потрібної.

А чи була вона у тебе, Ізю? … Під час розпивання «за упокій» стає зрозуміло, що Ізю звали Марком. Дивно. Йому зовсім не личить це ім’я. Я слухаю їх, вони розповідають про нього, згадують випадки з життя, плачуть за ним. Я не плачу. Складається враження, ніби вони говорять про когось іншого, не про мого товариша. Бойового товариша, думаю я, швидко посміхаюся й перемикаю думки на іншу тему - аби не увійти у легкий транс.

Миша наклюкалася швидко - не вміє пити, помітила я, зовсім не вміє. Наклюкалася й почала шморгати носом.

- Заспокойся, - сказала я, - нам усім його не вистачатиме.

Слабачка, подумала я.

Вона мене дратувала. Я ревнувала. Я не розуміла, чому Ізя не розповідав мені про неї. Навіщо приховував?

Розповідав про ворогів, яких ніхто й ніколи не бачив, але мовчав про свою мишасту доньку, яку бачили всі.

Я не розуміла, чому зараз тут вона на повних правах хазяйки. Вона, а не я.

- Я не знала, що буде так боляче, - пожалілася мені п’яна миша, - він же мені ніхто, я майже не пам’ятаю, як цей пияк виглядає… Чому так боляче?!

- Пияк? - перепитала я. Ізя ніколи не зловживав алкоголем. Яблуками - так, але алкоголем - ніколи.

- Ага, - схлипнуло воно, - ти ніби не знала! Дзвонить, бувало, а сам двох слів зв’язати не може…

- Дзвонить? - перепитала я.

Знову виникло гостре відчуття, що мене дурять. Або що ми тут ховаємо не ту людину, яку знала я. Якби я не бачила його у труні, точно пішла б перевіряти номер квартири, в якій знаходжуся. Ізя ніколи нікому не дзвонив. Він був упевнений, що його телефон прослуховують, а в гудінні слухавки може бути закодовано сигнал для його підсвідомості.

- Ну… дзвонить, - здивовано підтвердило мишеня й гикнуло, - тобто… дзвонив… - І