Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко
- Усі ми хворі, - він догризає те, що лишилося від яблука, він завжди їсть яблука цілком, утилізує, - усі ми хворі невиліковно, від життя помирають.
Він сміється. Сміх у нього на диво приємний. Світлий, щирий, заразний. Хочеться сміятися разом із ним. Принаймні, посміхнутися. Його сміх дисонує з ним так само, як пахощі в його хаті з її виглядом. Цей сміх пови нен належати героєві, блискучому акторові, принцові на білому мерседесі, але аж ніяк не цьому гладкому переляканому пацюкові.
Може, він украв цей сміх? А чому б і ні? Він розповідав, що після деяких гіпнотичних сеансів люди вистрибували з вікон. У відповідь на кодове слово люди віддавали життя…
Чому б комусь не віддати й свій сміх?
- Кажуть, якщо померти уві сні, помреш і в реальному житті, - згадую я.
- Хто це каже? - хитро всміхається Ізя. - Режисер «Жаху на вулиці В’язів»?
- Та ні, - відповідаю я, кидаючи погляд на його диски, - мама, здається, казала…
У Ізі є диск із першим «Жахом…», найулюбленішим. З дитинства обожнювала цей фільм. Та й не тільки я. Моя молод ша сестра під нього дуже швидко засинає - це її колискова…
Ніколи не розуміла, навіщо Ізі диски з фільмами.
Мабуть, вони з його попереднього життя - того, у якому він був відомим експертом із впливу на свідомість. Певно, вони - єдине, що він залишив собі з того життя. Єдине, чого не він так і не зміг позбутися.
- То передай своїй мамі, що це - брехня, - каже Ізя, - і не входь у транс. Ти допіру щось згадувала, ти ж пам’ятаєш, цього робити не можна. Це - легкий транс.
За його словами, у легкому трансі кожна людина перебуває принаймні декілька разів на день. Коли згадує щось, коли виконує монотонну роботу, коли дивиться у вікно, їдучи у транспорті, коли дослухається до свого дихання… І саме у цьому трансі людину гіпнотизують. Вони гіпнотизують.
- Звідкіля ти знаєш, що це брехня? - питаю я. Ображаюся, що маму звинувачують у брехні.
- Сам помирав, - підморгує мені. - І як воно? - питаю я.
Я, здається, жодного разу не помирала уві сні.
- Дивно… Легко… Летиш над своїм тілом, над землею, над родичами… і шкода їх, а повертатися - зась!
- У тебе є родичі? - дивуюся я.
- Були, - відповідає Ізя.
Мені здається, що десь глибоко (а може, й не глибоко) підсвідомо він не проти померти. Він не любить цього світу. Він боїться його, ховається від нього…
Вигадана ціль виявилася надто недосяжною, а вигадані вороги - надто серйозними. Якось Ізя сказав, що не може дочекатися ядерної війни.
- Чому? - здивувалася тоді я. - Ми ж загинемо!
- Подивися на Чорнобиль, - відказав він, - там немає людей. Там усе квітне. Там листя на деревах зелене.
Зелене! А не сіре, як у нас…
- Коли це ти подався в екологи? - посміхнулась я.
Він не відповів. Він не слухав. Він провадив далі.
- Втім, не треба буде й війни. Ми й без неї помремо.
Вимремо. Потонемо в інформаційних потоках. Ми вже тонемо. Ми перенасичені…
- Треба просто у них розібратися, - знизала плечима я, - у потоках. Розставити пріоритети.
- Ну вперед, - невесело всміхнувся він, - розставляй.
А я подивлюся…
Я спробувала. І я зрозуміла, що не знаю, яка інформація з навколишнього середовища цікавить мене. Мене нічого не цікавить, із жахом подумала я, геть нічого!
- Мені не потрібна жодна інформація, - повідомила я.
- А знаєш чому? Ти вже увібрала в себе її максимальну кількість. Не лізе далі, розумієш? І це не лише з тобою, це - з усіма. І скоро ми вибухнемо. Всі. - Інформаційний апокаліпсис, - посміхнулася я.
- Типу того, - посміхнувся Ізя.
Дерева справді сірі.
Сиджу на канапі, розглядаю попіл неба крізь шибку.
Думаю про те, що дерева справді сірі. Мертвий телевізор стоїть навпроти мене. Він мертвий вже декілька тижнів. Я вбила його. Просто вимкнула з мережі - і вампір помер.
Чи оживе, якщо ввімкну? Чи почне мерехтіти кольорами, словами, очима, усмішками? Геть непотрібними, зайвими.
Чи затягне знову? Тримаю у руці пульт. Тримаю пальця на червоній кнопочці. Червоній… Ніби для запуску ракет.
Ядерних.
Чому я слухаю маячню свого щуроподібного товариша?
Можливо, тому що теж не люблю цього світу? Тому що теж інколи думаю про його знищення. Натиснути на червону кнопку - і полетять ракети, і закричать люди, і загуде земля… Натиснути червону кнопку… Лише одну кнопку… Лише раз натиснути…
Я натискаю. Обличчя, сміх, голоси. Я вдивляюся.
Прислухаюся. Комедійний серіал. Сміх за кадром. Хтось падає. Сміх. Підводиться. Сміх. Мені теж стає смішно.
Смішний хлопець. Де у ньому може ховатися небезпека?
У якій рисі його смішно-серйозного обличчя?
Треба відірвати погляд. Просто відірвати погляд. Лише відірвати погляд… Відірвати… Обидві руки… Я дивлюся на обидві свої руки… На них треба зосередитися… Яка з них підійметься раніше?.. Погляд… Яка з них випередить мій погляд?.. Погляд… … Я дивлюся на попіл неба.
Я щойно двічі входила у транс.
Я примусила себе увімкнути й вимкнути вампіряку.
Увімкнути - несвідомо. Вимкнути - свідомо. Ізя пишався би мною.
Починається осінь. Сіра і зовсім не така гарна, як її малює моя сестра, - та сама, що засинає під «Жах на вулиці В’язів». Вона