Українська література » Сучасна проза » Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Читаємо онлайн Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко
щур постійно палить цигарки без фільтра… - Ізю, - кажу я, - мені сьогодні наснилося, що я невиліковно хвора…

- Усі ми хворі, - він догризає те, що лишилося від яблука, він завжди їсть яблука цілком, утилізує, - усі ми хворі невиліковно, від життя помирають.

Він сміється. Сміх у нього на диво приємний. Світлий, щирий, заразний. Хочеться сміятися разом із ним. Принаймні, посміхнутися. Його сміх дисонує з ним так само, як пахощі в його хаті з її виглядом. Цей сміх пови нен належати героєві, блискучому акторові, принцові на білому мерседесі, але аж ніяк не цьому гладкому переляканому пацюкові.

Може, він украв цей сміх? А чому б і ні? Він розповідав, що після деяких гіпнотичних сеансів люди вистрибували з вікон. У відповідь на кодове слово люди віддавали життя…

Чому б комусь не віддати й свій сміх?

- Кажуть, якщо померти уві сні, помреш і в реальному житті, - згадую я.

- Хто це каже? - хитро всміхається Ізя. - Режисер «Жаху на вулиці В’язів»?

- Та ні, - відповідаю я, кидаючи погляд на його диски, - мама, здається, казала…

У Ізі є диск із першим «Жахом…», найулюбленішим. З дитинства обожнювала цей фільм. Та й не тільки я. Моя молод ша сестра під нього дуже швидко засинає - це її колискова…

Ніколи не розуміла, навіщо Ізі диски з фільмами.

Мабуть, вони з його попереднього життя - того, у якому він був відомим експертом із впливу на свідомість. Певно, вони - єдине, що він залишив собі з того життя. Єдине, чого не він так і не зміг позбутися.

- То передай своїй мамі, що це - брехня, - каже Ізя, - і не входь у транс. Ти допіру щось згадувала, ти ж пам’ятаєш, цього робити не можна. Це - легкий транс.

За його словами, у легкому трансі кожна людина перебуває принаймні декілька разів на день. Коли згадує щось, коли виконує монотонну роботу, коли дивиться у вікно, їдучи у транспорті, коли дослухається до свого дихання… І саме у цьому трансі людину гіпнотизують. Вони гіпнотизують.

- Звідкіля ти знаєш, що це брехня? - питаю я. Ображаюся, що маму звинувачують у брехні.

- Сам помирав, - підморгує мені. - І як воно? - питаю я.

Я, здається, жодного разу не помирала уві сні.

- Дивно… Легко… Летиш над своїм тілом, над землею, над родичами… і шкода їх, а повертатися - зась!

- У тебе є родичі? - дивуюся я.

- Були, - відповідає Ізя.

Мені здається, що десь глибоко (а може, й не глибоко) підсвідомо він не проти померти. Він не любить цього світу. Він боїться його, ховається від нього…

Вигадана ціль виявилася надто недосяжною, а вигадані вороги - надто серйозними. Якось Ізя сказав, що не може дочекатися ядерної війни.

- Чому? - здивувалася тоді я. - Ми ж загинемо!

- Подивися на Чорнобиль, - відказав він, - там немає людей. Там усе квітне. Там листя на деревах зелене.

Зелене! А не сіре, як у нас…

- Коли це ти подався в екологи? - посміхнулась я.

Він не відповів. Він не слухав. Він провадив далі.

- Втім, не треба буде й війни. Ми й без неї помремо.

Вимремо. Потонемо в інформаційних потоках. Ми вже тонемо. Ми перенасичені…

- Треба просто у них розібратися, - знизала плечима я, - у потоках. Розставити пріоритети.

- Ну вперед, - невесело всміхнувся він, - розставляй.

А я подивлюся…

Я спробувала. І я зрозуміла, що не знаю, яка інформація з навколишнього середовища цікавить мене. Мене нічого не цікавить, із жахом подумала я, геть нічого!

- Мені не потрібна жодна інформація, - повідомила я.

- А знаєш чому? Ти вже увібрала в себе її максимальну кількість. Не лізе далі, розумієш? І це не лише з тобою, це - з усіма. І скоро ми вибухнемо. Всі. - Інформаційний апокаліпсис, - посміхнулася я.

- Типу того, - посміхнувся Ізя.

Дерева справді сірі.

Сиджу на канапі, розглядаю попіл неба крізь шибку.

Думаю про те, що дерева справді сірі. Мертвий телевізор стоїть навпроти мене. Він мертвий вже декілька тижнів. Я вбила його. Просто вимкнула з мережі - і вампір помер.

Чи оживе, якщо ввімкну? Чи почне мерехтіти кольорами, словами, очима, усмішками? Геть непотрібними, зайвими.

Чи затягне знову? Тримаю у руці пульт. Тримаю пальця на червоній кнопочці. Червоній… Ніби для запуску ракет.

Ядерних.

Чому я слухаю маячню свого щуроподібного товариша?

Можливо, тому що теж не люблю цього світу? Тому що теж інколи думаю про його знищення. Натиснути на червону кнопку - і полетять ракети, і закричать люди, і загуде земля… Натиснути червону кнопку… Лише одну кнопку… Лише раз натиснути…

Я натискаю. Обличчя, сміх, голоси. Я вдивляюся.

Прислухаюся. Комедійний серіал. Сміх за кадром. Хтось падає. Сміх. Підводиться. Сміх. Мені теж стає смішно.

Смішний хлопець. Де у ньому може ховатися небезпека?

У якій рисі його смішно-серйозного обличчя?

Треба відірвати погляд. Просто відірвати погляд. Лише відірвати погляд… Відірвати… Обидві руки… Я дивлюся на обидві свої руки… На них треба зосередитися… Яка з них підійметься раніше?.. Погляд… Яка з них випередить мій погляд?.. Погляд… … Я дивлюся на попіл неба.

Я щойно двічі входила у транс.

Я примусила себе увімкнути й вимкнути вампіряку.

Увімкнути - несвідомо. Вимкнути - свідомо. Ізя пишався би мною.

Починається осінь. Сіра і зовсім не така гарна, як її малює моя сестра, - та сама, що засинає під «Жах на вулиці В’язів». Вона

Відгуки про книгу Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: