Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

- Ну, десь із місяць тому…

З моменту цієї розмови пройшло вже декілька годин. І весь цей час я думаю лише про її слова. І про те, що все це може означати. Намагаюся переконати себе в тому, що все життя Ізі, яке бачила я, було лише виставою. Майстерною виставою самотнього п’яниці, який просто намагався привернути до себе увагу. Намагаюся переконати себе, але не можу. Ізя казав, що я легконавіювана. Це правда. Видно, саме цим він і скористався, нав’язавши мені свою віру. Та зараз думати про це вже пізно. Тепер треба думати про те, як мені з цією вірою жити. А ще - про те, хто дзвонив тій миші, називаючи себе її батьком. Певно, хтось із них.

Дивно: Ізя пішов, а вони залишилися…

Я сиджу вдома, сиджу у своєму старенькому плетеному кріслі, яке за всіма законами фізики давно мало б розвалитися, дивлюся на сіре небо. Таке ж сіре, яким було місяць тому, тиждень тому, вчора. Чому небу завжди байдуже?

Втім, і мені зараз чомусь також байдуже. Загинув мій товариш, - а мені не сумно. Я лише серджуся на нього, бо він кинув мене саму посеред цього світу, який раніше здавався таким зрозумілим і ласкавим, а потім раптово став ворожим. Але не сумую. Може, тому, що сьогодні ховали не мого шизика Ізю, а якогось пияка на ім’я Марк? А де ж тоді мій Ізя? Якщо він не помер, то він повинен бути поруч. А не лишати порожню шафку й купу непотрібних спогадів.

Чи - потрібних? І тут до мене доходить.

Порожня шафка призначалася таки мені. Порожня шафка таки була підказкою. Порожня шафка означала, що більше Ізя нічого не може мені залишити: все, що він знав, він уже повідомив. Порожня шафка означала, що він устиг розповісти все, вона означала, що тепер мій час шукати інформацію, аби ту шафку чимось наповнити.

Отже, вирішую я, аби почати роботу, треба впорядкувати все, що знаю. Все, що знаю про них.

Підіймаюся з крісла, опускаю жалюзі. Вмикаю світло.

Сідаю за стіл, вмикаю комп. Замислююся. Вимикаю. Ця інформація повинна залишатися лише в мене. Дістаю зошит. Ховаю зошит. Нехай ця інформація буде лише у моїй голові - так безпечніше.

Помічаю, що стаю схожою на Ізю. Що ж, непоганого він знайшов учня в моїй особі…

Систематизація займає чимало часу. Згадую кожну нашу зустріч, кожну тему для розмови, кожну заяву мого покійного шизика. Нарешті, розумію ситуацію в усій її красі. І ситуація в усій красі мені ніяк не до душі. Ізині вони - це купка людей, яка керує світом. Вони - це вкрай втаємничена організація та всі ті, хто працює на неї, або ж ті, кого зомбували. Втім, вони зомбували, мабуть, і своїх агентів. Працюють на них, точніше, живуть за їхнім розкладом, майже всі.

Яким чином вони впливають на нас? На думку мого Ізі, всіма можливими засобами. Найчастіше за допомоги ЗМІ, розміщуючи в цих самих ЗМІ певні сигнали, які, минаючи нашу свідомість, оселяються у підсвідомості й паразитують там. Впливають на свідомість так, як цього треба замовникам, тобто їм.

Така собі чергова всесвітня змова. Прихована, не помітна нікому зброя у дії. Неприємно розуміти, що вони - ляльководи, а ми - маріонетки. Ще більш неприєм но не розуміти, для чого їм це. І найнеприємніше - усвідомлювати, що вони вже майже заволоділи світом, і ти не дістанешся до них, хоч би як тобі того хотілося: надто високо вони сидять. Надто вже давно на ту верхівку випхалися, надто міцно там зачепилися.

Неприємно взагалі вірити в усе це.

Та чи не є ця неприємність першим доказом того, що ця всесвітня змова, на відміну від багатьох інших, - реаль ність?

Чомусь згадую про якийсь Союз дев’яти… Звідкіля у моїй голові ця назва? Я про нього читала? Чи бачила фільм? Хто вигадав таку назву для таємної організації?

Яка ж вона таємна, якщо вже у назві вказано точну кількість її членів?

Визираю у вікно, чомусь розглядаю подвір’я. Що я шукаю? Психотронну гармату? Людей у чорному? Ізю, який, як мені починає здаватися, інсценував свою смерть?

Нічого не шукаю. Просто перевіряю, чи все тихоспокійно. Розуміючи, що навіть якщо це не так, нічого не помічу. Бо вони діють непомітно. Бо вони діють уже досить довго, тому всі до них давно звикли. Вони давно вже стали звичними для нас, вони вже давно стали частиною нашого життя.

Лягаю спати.

У голові порожньо (цікаво, як може бути порожньо у голові, куди з голови зникає вся спожита індивідом інформація? адже вона повинна бути там… має лишатися там…), лише одне питання: «Що ж мені робити далі? Що ж мені робити?»

Лише одне питання і жодної відповіді.

Найстрашніше - це Інтернет. Окрім купи непотрібного лайна та посилань на великі цицьки, на його сторінках міститься безліч кодових сигналів для підсвідомості.

Особливо небезпечні - різнокольорові рухливі смуги та фігури, призначені нібито для релаксації. Коли розглядаєш їх, справді розслабляєшся, входиш у легкий транс, але ніхто не знає відповіді на питання, чи у їх русі й поступовій зміні пастельних кольорів не закодовано певних сигналів, які дуже легко потраплять у розслаблену підсвідомість.

Якби я була ними, то саме з такими штуками й гралася б. Це ж набагато легше, ніж навіяти щось людині, яка перебуває в нормальному зосередженому стані.

Втім, Ізя казав, що малюнки й тексти у всесвітній мережі також не варто роздивлятися. Ніколи не знаєш, між якими саме рядками, у якій саме посмішці ховається небезпека…

Телебачення - мій найулюбленіший, найзрозуміліший вампір.

Коли Ізя був трохи адекватнішим і розповідав про закодоване зомбування через телевізори, я спитала:

- Ти часом не про 25-й кадр говориш?

- Ти не в курсі? - здивувався Ізя. - Ефект 25-го кадру - вигадка.