Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Я думаю, що й у пошуках мотивацій Ізя має рацію.

Що змушує мене…

- Ти знову замислилася! - перериває мої думки Ізя. - Ти знову зробила це! Не можна! Це ж той самий транс!

Вони можуть підловити тебе на цьому!

- Ізю, хто такі вони? - вкотре питаю я.

- Якби я знав, - зітхає Ізя, - якби ж я тільки знав…

Вони зомбують усіх навколо, а я навіть не помічаю, як і коли.

- Всіх-всіх? - питаю я.

- Так, - каже він, - а коли всі будуть слухатися лише їх, це й буде Апокаліпсис. - І що трапиться? - питаю я.

- Та нічого, напевно, - Ізя смутнішає, - зовсім нічого.

Все залишиться так, як є. Тільки нас не буде.

- Кого «нас»?

- Тих, хто знає, що і навіщо робить. Тих, хто думає сам за себе. Тих, кого не змогли зомбувати… - І як це станеться? - цікавлюся я.

- Тих, хто не піддається, вб’ють, - змовницьки повідомляє мені Ізя.

- То, може, краще піддатися?

- Краще бути мертвою людиною, ніж живою маріонеткою! - виголошує він.

- Вимкни пафос, - раджу я.

Відчуваю, що у голові щось коїться. Що майже почала вірити у всесвітню змову з метою перетворення людей на зомбі за допомоги телевізорів, Інтернету й рекламних біг-бордів. Треба вшиватися. Ізя дуже переконливою зіштовхує зі стежки здорового глузду, яка поруч із ним здається такою непевною… Треба вшиватися.

- Я піду, - кажу я й крокую до дверей.

- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх! - гукає він наздогін.

Я зупиняюся. Обертаюся. Перепитую:

- Що?

- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх, - тихіше повторює Ізя, - і не слухай того, що вони тобі наказуватимуть. І не думай, що вони тобі примарилися, або що це говорить твоє друге «я». Це чіп, якого вони таки змогли запхати тобі у голову!

- І що мені у цьому разі робити? - питаю я. - Бігти до міліції?

- Знущаєшся? - невесело всміхається Ізя. - Усі органи влади вже давно в їхніх руках… Приходь до мене.

Будемо видаляти власноруч.

Я уявляю, як він дістає свій невеличкий іржавий ножик, який, мабуть, трохи старший за мене, й починає колупатися ним у моїй голові. Стає неприємно.

- Добре, - брешу я, - обов’язково прийду.

Й тікаю якнайшвидше із його брудного барлогу.

Вкотре обіцяю собі більше не заходити до Ізі, та щось мені підказує, що вкотре брешу собі. До кого ж мені заходити, як не до нього? Хто ще розповідатиме усі ці химерні побрехеньки про них? Хто ще говоритиме так упевнено, щиро й цікаво? Хто ще навчить мене не зважати на телевізійні шоу і яскраво-агресивну рекламу, яка муляє очі дорогою на роботу?

Хто навчить читати книжки і глибше копирсатися в собі?

Хто навчить протистояти тенденції емоційних образів, сприймаючи лише аргументи і факти?

Я заходжу додому, аж раптом у голові виникає виразна думка: «Я більше ніколи не побачу Ізю». Сіпаюся. Хапаюся за голову. Що це було? Невже це була моя думка? Моя власна думка?

Чи мої слова щойно виникли у моїй голові? Такі дивні слова, такі безпідставні слова… Ізя завжди вчив: нічого не може виникати безпідставно, жодне бажання, жодна дія, жоден рух свідомості. Якщо таке виникає - це не твоє, казав Ізя, це означає, що ти у них на гачку. Це не ти бажаєш, це не ти думаєш, це роблять за тебе вони.

Я на гачку!

Я панікую. Кидаюся до ванної та довго розглядаю себе у дзеркалі.

Очі. Ізя завжди казав, що головне в людині - це її очі.

Якщо людина дивиться ліворуч, це означає, що вона щось згадує, якщо праворуч - уявляє, якщо розфокусовано - візуалізує. Він іще згадував про якісь кути, під якими людина може кудись дивитися, але кути - це було вже занадто для моєї дівочої пам’яті.

Я примушую себе припинити паніку і вмиваюся.

Врешті-решт, моя підсвідомість часом теж може щось шепотіти до свідомості. І це буде саме моя підсвідомість, а не якісь там вони.

Засинаю пізно й тяжко. Не хочу спати. Забагато думок у голові. У моїй надміру сповненій інформацією голові.

Засинаю за методикою: поступове розслаблення ніг, тіла, рук, голови. Це теж вводить у стан трансу, але сьогодні вирішую знехтувати попередженнями Ізі. Хто зомбуватиме мене у мене ж вдома серед ночі? Хіба що під моїм вікном встановлено психотронну гармату… Та, за словами Ізі, такої зброї зараз не існує. А якщо вже Ізя вважає, що її не існує, то навіть її поява на світ у майбутньому перебуває під величезним сумнівом.

Я більше не побачила його. Живим - не побачила.

Він загинув у п’ятницю ввечері. Мовчазного сонного вечора, сповненого дощу й легкого осіннього марева. Того самого вечора, коли я вкотре забула про власну обіцянку й зібралася до нього в гості. Того вечора, коли подзвонив мій дядько й повідомив, що він уже в Києві та скоро буде у мене.

Мій дядько мав таку шкідливу (шкідливу - для нервів його близьких, зокрема для моїх нервів) звичку - завжди приїжджати невчасно. Довелося відкласти візит до Ізі й чекати на дорогого родича. Якби я знала, як надовго довелося відкласти… … Він вистрибнув з вікна. З того самого малесенького, поснованого павутинням вікна.

Як він зміг