Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

Вимикаю звук. Розосереджую погляд. Бачу непевні кольори на екрані. Які кольори переважають? Які з них щось означають?

Спливає час. Скільки вже спливло часу?

Очі болять. Відчуваю сльози. Досить, думаю я, мабуть, спробую вийти на стежку війни завтра. І раптом помічаю. Екран ледь помітно мерехтить у певному ритмі. Раз, два, три. Раз, два, три. Раз, два три…

Знову вальс!

Ось воно, думаю я, ось воно! Ось те, що я шукала. Ритм мерехтіння. Він щось означає. Він вводить у той клятий транс. Можливо, він містить у собі якісь команди…

Дідько, думаю я, я ж уже дві з гаком години просиділа, не відводячи погляду від цього клятого мерехтіння! Що воно вже встигло вбити у мою голову?!

Я підхоплююся, хапаю телевізор і скидаю на підлогу.

- Що ти запхав у мою голову?! - кричу йому й починаю гамселити. Виявляю, що ногами гамселити незручно і трохи боляче, хапаюся за молоток. Гамселю далі. Отримую неабияке задоволення від самого процесу.

Згодом утомлююся. Заспокоююся.

- Вітаю, - кажу собі, стоячи над купою уламків, - вітаю. Ти перемогла власний телевізор.

У двері дзвонять. Це сусіди знизу. Вони злякалися.

Вони взагалі мене трохи бояться… Я вже й сама починаю боятися себе.

Ранок світло-сірий. Певно, я назвала б його гарним, якби не треба було прокидатися і йти на роботу. Я не люблю свою роботу. Тепер не люблю ще дужче, бо там на мене чекає Олекса. Я сиджу на підвіконні й ковтаю міцну каву без цукру. Роздивляюся сіре небо, у яке сьогодні хтось струсив забагато попелу. Воно здається вогким, м’яким і теплим. Воно здається материнським лоном. У нього хочеться злетіти.

Раптом дзеленчить телефон.

- Я тебе не боюся, - кажу я, повільно підіймаючись із підвіконня, - це ти повинен мене боятися. Бачиш, що трапилося із твоїм дружком телевізором?

Телефон не відповідає - лише дзеленчить уже не так агресивно. Злякався… Вітаю, подумки звертаюся до себе, ти перемогла власний телевізор і залякала власний теле фон…

- Так, - кажу у слухавку.

Там щось гуде, тріщить, буркотить і хрюкає.

- Я слухаю, - кажу я.

Чується, ніби хтось намагається щось сказати, але тріскіт і низький гуркіт заважає йому зробити це. Згадую пісеньку про те, як хлопцеві дзвонив з іншого світу його мертвий брат. Цей дзвінок скидається на той, який я уявляла собі, слухаючи ту пісеньку…

- Хто це? - питаю я. І зв’язок переривається. Слухавка гуде.

Хто ж це був?

Я думаю про цей випадок, збираючись на роботу, думаю про нього, ідучи вулицею. Може, то Ізя дзвонив?

З того світу? А може (і це більш вірогідно), то були вони?

Виявили, що ані Олексі, ані Лілі не поталанило мене загіпнотизувати, і вирішили діяти через телефон? Що ж, це вже непогано. Це означає, що вони таки сприйняли мій виклик і вийшли мені назустріч стежкою війни. Чи втовкмачили щось у мою голову під час тихого гуркоту в слухавці? Сподіваюся, що ні, не встигли. Сподіваюся, що бар’єри, встановлені Ізею, так просто не зламаєш.

Щойно у поле мого зору потрапляє зупинка, бачу на ній Ізю. Бачу здалеку й зі спини, але впізнаю його спину. - Ізю! - гукаю я.

Люди навколо обертаються. Із подивом дивляться на мене. Обертаються навіть декілька з тих, що стоять поруч із ним на зупинці. Він - ні. Вдає, що не чує. Чи й правда не чує? Ніколи не знала, чи немає у нього проблем зі слухом… - Ізю! - гукаю знову й іду швидше.

Помічаю маршрутку, яка під’їжджає до зупинки. Люди йдуть до неї, він - також. Чому? Це ж не його маршрутка!

Чому він тікає від мене?

- Ізю! - кричу і вже біжу до зупинки. Махаю рукою.

Якщо не він, то хоча б водій повинен помітити, дочекатися.

Водіям потрібні пасажири, бо пасажири платять водіям за проїзд. Закон ринку - водій повинен дочекатися пасажи ра.

Цей водій законів ринку, певно, не знає.

Я не встигаю.

Маршрутка рушає просто з-перед носа.

Я стою й витріщаюся услід маршрутці, яка повезла геть мого Ізю. Або людину зі спиною мого Ізі. До мене підходить якийсь старий. Довго роздивляється (я не дивлюся на нього - відчуваю погляд спиною). Потім радить:

- Ніколи не бігай за автобусами.

- Ага, - відповідаю я.

- Прийде інший, - каже старий.

Я нарешті обертаюся до нього. Він кепсько вдягнений, у товстих старих окулярах, із цигаркою у зубах. Цигарка - без фільтра.

- Ви не рахуєте дерев, коли їдете кудись? - питаю я.

- Дерев? - дивується дідусь.

- Ага. Або стовпів. Можна рахувати ще й стовпи.

Точніше, не можна.

Він дивується ще більше. Озирається - шукає шляхів для відступу. Ізя вчив: найкращий спосіб спекатися небажаного співрозмовника - самому стати небажаним співрозмовником.

- Ви ніколи не хотіли стати зеленою рибою? - питаю я.

На роботі все як завжди: чисто, світло, штучно. Я запізнююся на десять хвилин. Шеф чекає на мене біля мого столу. Він сердитий.

- Чому я маю приймати за тебе дзвінки? - питає він.

- Не знаю, - кажу я, - чому?

- Бо тебе немає на місці! - гарчить він. Він не любить, коли я вдаю із себе дурепу. Я теж не дуже полюбляю вдавати дурепу, проте у розмові з шефом це - єдиний дієвий засіб.

- Вже є, - широко всміхаюся.

Він продовжує щось гарчати собі під носа, але йде