Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

- А що, подруга вже не може тобі просто так зателефонувати? - ображається Ліля.

Взагалі-то, не пам’ятаю, коли востаннє подруга мені дзвонила просто так… Мабуть, їй потрібно від мене щось справді серйозне - якщо вже розмова про подруг пішла…

- Спитай це в мого шефа, - всміхаюся я.

- Добре, я швиденько. Ходімо десь погуляємо?

- Погуляємо? - перепитую я. Незвичне слово. Цікаве на смак.

- Ага. Я тут зарплатню отримала, думаю, з ким би її пропити…

Це вже точно серйозно. Тут уже, пробачте, пахне смаленим… Цікаво.

- Де? Коли?

- Давай я заїду по тебе. Ти о шостій закінчуєш?

Взагалі нечувано!

- Заїжджай. Тільки прохання - не вилазь із машини.

Просто побібікай.

- Твій хлопець працює з тобою? - здогадується вона.

Швидко кумекає. Втім, це я давно знала. Тому й тримала її поруч із собою - така людина частенько буває потрібною під рукою.

- Так, - кажу я, - зробиш це для мене?

- Звісно, - відповідає вона, - чого тільки не зробиш для найкращої подруги!

Дідько, думаю я, повертаючи слухавку на місце, що ж їй від мене треба?! Що такого я можу зробити для неї, аби розрахуватися за «найкращу подругу» та бібікання під офісом?

Олекса підходить із кавою для мене. Я не одразу впізнаю його. Таке враження, що він таки поспілкувався із психологом і знайшов, якщо не всього себе, то якусь частинку - точно. Він більше не схожий ані на ляльку, ані на актора. Він схожий на людину. Його посмішка виявляється м’якою, обережною, зовсім не голлівудською.

Його парфуми - різкими й свіжими, наче м’ятний лікер.

Він уже не такий разючий і тонкий, але й не такий пластмасовий. Він - живий.

Ставить каву переді мною, сідає навпроти. Дивиться зацікавлено - чекає, доки я щось скажу про його новий імідж. Я не знаю, що сказати, але здогадуюсь, що скажуть наші курки. Курки скажуть, що я зіпсувала чоловіка.

Такого чоловіка!

- Обідня перерва ще нескоро, - повідомляю я.

- Я знаю, - всміхається він, - просто подумав, раптом ти хочеш кави й страждаєш.

- Страждаю?

- Ну, сама ти її собі не зробиш. Ти ж не вмієш. Забула?

- А, точно, - згадую, що я йому це колись брехала.

- Що робиш сьогодні увечері? - питає він.

- Йду на побачення, - відповідаю я.

- Шкода, - зітхає він, - я теж хотів тебе запросити…

Відчуваю невеличке розчарування - чомусь я сподівалася, що він засмутиться дужче.

- Пробач, - я знизую плечима.

- А завтра? - питає він.

- Завтра я не йду на побачення.

- Йдеш. Зі мною, - усмішка й запитання у погляді.

Дієва тактика. Але не сьогодні й не для мене.

- Навряд чи. Давай якось пізніше…

- Добре, - він знову не засмучується. Він усміхається, підморгує та йде геть.

Я засмучуюся, що він не засмучується. А він мені подобається, думаю я, такий - ще більше за попереднього.

Дідько! Чому він завжди лізе до мене так невчасно? Раніше

я була зосереджена на своїй війні, зараз - шукаю нову ілюзію. Не можна дозволити йому стати цією ілюзією. Бо такі ілюзії втрачати найважче.

Постривай, хлопчику, думаю я. От почну якийсь черговий хрестовий похід, тоді й твоя черга настане.

Очолиш його разом зі мною. Якщо, звісно, захочеш грати у мої ігри. А ні - туди тобі й дорога.

У дверях кабінету він зупиняється, обертається до мене й показує щось на пальцях. Знайомий жест. Десь я його бачила… Давно, ще в дитинстві… У школі?

Точно, в школі! Це була наша мова, за допомоги якої ми підказували одне одному біля дошки й на контрольних.

Звідкіля він знає нашу мову? Втім, не ми її вигадали. Коли ми прийшли, вона вже була. Мабуть, вона була вже давно й не лише у нашій школі. Це такий загальношкільний шифр, якого досі чомусь не розуміють (або вдають, що не розуміють) учителі.

Втім, ніхто з дорослих людей цього шифру не розуміє.

Ця мова має дивовижну здатність швидко вилітати з голови. Так само швидко, як і запам’ятовуватися.

«Круто», - каже мені Олекса.

«Що?» - питаю я.

«Ти», - каже Олекса і зникає за дверима.

Чому він пам’ятає цей шифр? Звідкіля він це пам’ятає?

Він уже давно дорослий. Він - голова рекламного відділу туристичної агенції. Він - людина, яка знається на людській психології та НЛП краще за всіх моїх співробітників разом узятих. Він - розумний і серйозний. Що за дитячі вибрики?

Чи в такий спосіб він знову тягне мене до себе? Нагадуючи про дитинство, намагаючись прив’язати себе до світлих спогадів дитинства в моєму асоціативному мисленні? Треба ж - навіть шкільні роки заради мене згадав… Що ж, іще одна цікава стратегія. Треба запам’ятати.

Знову дзвонить телефон.

- Привіт, це я, - каже мамин голос.

- Мамо? - дивуюся я.

- Так. Знаєш, ми вирішили до тебе заїхати на цьому тижні. Як щодо завтра?

- Звісно, - відповідаю я, - без проблем. Заїжджайте…

Думаю, що це якось занадто. Всі навколо вирішили побачитися зі мною. Чого це раптом? Чому всі разом?

Таке враження, ніби змовилися… На минулому тижні змовлялися не чіпати мене, цього тижня - чіпати. Ось тобі й всесвітня змова… Замовляли? Отримайте-розпишіться!

- Завтра я не йду на побачення