Ілюзія - Тетяна Винокурова-Садіченко

- У нас? - перепитую я.

- Я розумію, ти сердишся, - каже вона, - але ти зрозумій: зараз не в тобі справа, і не в мені. Ця справа стосується всього людства. Нас потроху зводять з розуму, нам вкарбовують у мозок чужі думки, а ми сидимо склавши руки! Треба щось робити! Треба протистояти їм!

- Угу, - всміхаюся я, - кльово. Патетично. Книжки писати не пробувала?

Миша знову деякий час мовчки витріщається на мене.

Потім серйозно питає:

- Ти дурна? Ти що, не розумієш, як це важливо?

Ну відчепися ж ти від мене, втомлено думаю я, це тобі важливо. Мені - вже ні. Я дещо зрозуміла. Мене навчив Олекса: важко бути богом. Важко бути навіть напівбогом.

А для того, аби воювати з напівбогами, саме таким і треба бути. Це не моя війна, думаю я - знову чиїмись словами, знову не пам’ятаючи автора вислову.

- Гаразд, - кажу я, - чому ти вирішила, що неправильно розв’язала шифр? Що у тебе вийшло?

- «Купи сіль», - ледь чутно каже миша.

- Що? - перепитую я.

- «Купи сіль», - голосніше повторює миша, - у мерехтінні зашифровано наказ купити сіль.

- Купити сіль? - перепитую я.

Миша киває.

Мені вистачає декількох секунд, аби обробити інформацію - і я починаю реготати. Весело, голосно, істерично.

Вони зомбують нас, аби збільшити продажі солі. Хіба не смішно?

Миша тікає майже так само, як нещодавно тікала Ліля.

Вона не витримує моєї істерики. Буркоче щось про те, що краще завітає завтра, видирає з рук записника й тікає. Я точно знаю, що завтра вона не завітає. Вона ще не скоро зважиться завітати до мене, якщо взагалі зважиться… Та й навіщо? Вона вже зрозуміла, що я їй не допоможу.

Вона прийде у свій малесенький барліг, вона відімкнеться від телебачення й Інтернету, вона розкладе перед собою папірці з Ізиними кривими позначками і спробує знову розшифрувати ритм. І знову, і знову… І нічого в неї не вийде. Бо має ту ж саму проблему, що й Ізя - надто серйозно сприймає все навколо, у тому числі й ворогів. Вона навіть припустити не може, що розв’язала шифр вірно. Що саме наказ купити сіль ховається у тому клятому ритмі. Що це ще не Апокаліпсис - це репетиція.

Експеримент.

Вони так експериментують - шифрують наказ на кшталт купівлі солі, а потім проводять моніторинг усіх про дуктових магазинів, вираховуючи, на скільки процентів збільшилися продажі солі за звітний період. Меха нізму ще не увімкнули. Його ще тестують…

А ти ж пророк, Ізю, із захватом думаю я. Ти розповідав про Апокаліпсис, уважаючи його сьогоденням, не знаючи, що змальовуєш у своїй уяві майбутнє. Ти, любий друже, розповідав про те, що відбуватиметься, коли вони завершать експериментувати, оберуть оптимальний інструмент для впливу на підсвідомість і перейдуть до дій.

Апокаліпсис відкладено. Певно, він відбудеться ще не скоро. Принаймні, я на це сподіваюся. А ще сподіваюся, що помічу, коли це почнеться. А поки - нехай пограються.

Навіщо воювати з тими, хто грається? Це якось зовсім несерйозно…

Я звикаю до сонячного світла. Останніми днями його надто багато. Так багато, що до нього доводиться звикати. Я звикаю до Інтернету і дівчат з роботи. Вони ще не люблять мене, але й убивати вже не хочуть.

Я прибрала пилюку з хати. Все одно кішка не дозволяє пилюці накопичуватися тією мірою, якою я її полюбляю.

Я люблю свою кішку. Вона ж заходить до мене інколи - попоїсти. Вона нагадує мені мене. Її ставлення до мене - це моє ставлення до осіб, що оточують мене. Вона використовує мене й не соромиться цього. А я її люблю.

Вона - єдине створіння в усьому світі, до якого я ставлюся не як до потрібної хатньої тваринки, а як до людини.

Я не знаю, як її звуть, тому називаю просто Кішкою.

Вона мені не відрекомендувалася, а давати їй якесь ім’я мені здається нечемним. Вона у мене молодець. Маленька, але сердита. У разі потреби може натовкти пику будь-кому.

Сподіваюся, в цьому я на неї також схожа. Принаймні, саме такою я намагаюся бути. Дивно, я повісила на стіну зелену рибу, а намагаюся бути схожою на кішку. Може, Кішку пофарбувати? Зелена кішка - це оригінально.

Не фарбую лише тому, що надто поважаю її. Якби мене хтось пофарбував без мого дозволу, я образилася б на все життя. Кішка, мабуть, теж образиться.

Після візиту Ізиної дочки нашестя припинилося.

Думаю, нашестя якимсь чином організували вони. Думаю, вони ще чимало чого цікавого могли б улаштувати мені, якби я не втратила до них цікавість. Коли це сталося, вони відповіли взаємністю. Шкода. Мені подобалося гратися з ними.

Втім, досі не знаю: чи були вони? Чи все це було якоюсь заразною формою параної?

На роботі весело. У Толі день народження. Багато п’ємо і мало працюємо. Толя веселий. Думаю про те, що він стає навіть симпатичним, коли посміхається. Чомусь почала помічати, що всі люди стають симпатичнішими, коли посміхаються. Коли їхні очі світяться.

Я звикаю до світла…

До Толі приходять його друзі - веселі молоді хлопці.

Один з них сідає навпроти мене. Вітається. Я ковтаю шампанське із пластикової чарки. Дивлюся на нього.

- Ви відвідувач? - питаю я. - Це стілець для відвідувачів.

Він усміхається. Я всміхаюся у відповідь.

Пограємось?

- Якщо треба, буду відвідувачем, - каже він. Торкається рукою підборіддя. Я підкладаю під своє підборіддя кулак, дивлюся на нього. Іноді без параної краще,