Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Чого нам сваритися? Це ж чисте непорозуміння. — Він увігнав лопату, підхопив землю і сильно кинув її наверх, на бруствер. — Ми воюємо, ви нам підсобляєте, ворог у нас один… Козачки ж нікого не пощадять, — з мене здеруть шкуру, а вас перешмагають поголовно, а деяких порубають шаблями…

Від нього, як од печі, пашіло здоров’ям і силою. Кинувши кілька лопат, він швидко оглянув гурт людей. «Ану, — і ляснув по плечу юнака з великим кадиком і другого — миловидого, дурнуватого, з солом’яними віями, — ану покажемо, як треба працювати». Вони, ніяково усміхаючись, почали копати й кидати. За ними, знизавши плечима, взялися за лопати ще кілька чоловік. Круглолиця дама сказала: «Ну, дозвольте вже, і я», — і спіткнулась об лопату. Бородатий командир зараз же підхопив її і, мабуть, сильно стиснув, — вона розчервонілась і повеселіла. Степан Олексійович рискував залишитися самотнім.

— Дозвольте, дозвольте, — сказав він високим голосом, — але ж революція і — насильство, товариші! Революція насамперед заперечує всяке насильство.

— Революція, — розкотисто відповів бородатий начальник, — революція здійснює насильство над ворогами трудящих і сама здійснюється через це насильство… Зрозуміло?

— Дозвольте, дозвольте… Це антиморально…

— Пролетаріат тільки для того і вчиняє над вами насильство, щоб визволити весь світ від насильства…

— Дозвольте, дозвольте…

— Ні, — твердо сказав начальник, — не дозволю, ви починаєте баламутити, це саботаж, беріть лопату… Товариші, я, значить, можу надіятись — до одинадцятої години бруствер буде готовий. В час добрий, до побачення…

Моряки, слухаючи здаля цю розмову, качалися з реготу. Коли начальник артилерії Десятої Ірмії поїхав, вони пішли до інтелігенції — підсобити, щоб у них не охолов ентузіазм.

Полк Петра Миколайовича Мельшина разом з усією дивізією відходив по лівому боці Дону, день і ніч відбиваючись від передових частин другої колони добре спорядженої і сформованої по-регулярному Донської армії. У Мельшина в полку люди були виснажені боями й нічними переходами, без гарячої страви, без сну й відпочинку. Красновські козаки добре знали кожен ярок, кожен водорий у цих степах і відтискали противника в такі місця, де було зручно його атакувати. На світанку їх стрілецькі частини починали перестрілку, відвертаючи увагу, а кінні сотні пробиралися ярами й балочками у фланги і несподівано накидалися з люттю, свистом, вереском.

Мельшин говорив бійцям: «Витримка, товариші, — це головне. Одностайність — це наша сила. Нам ці укуси не страшні. Ми знаємо, за що б’ємося, смерть нам легка. А козак завзятий та зажерливий, — йому здобич потрібна, життя він втрачати не хоче, і найбільш за все йому жаль коня».

Рота Івана Гори йшла в ар’єргарді, прикриваючи обоз, де на кожному возі лежали поранені. Залишити їх не можна було і ніде: станичники в полон не брали, — тих, що лишались цілими після бою, всіх, на кому червона зірка, роздягали догола й рубали — і з коня, і піші; навтішавшись, од’їжджали, оглядаючись на страшно розрубані трупи, витирали клинки об кінську гриву.

Ні в які часи на Дону не чули такої лютої ненависті, яка піднялась у багатих станицях — Вешенській, Курмоярській, Есаулівській, Потьомкінській, Нижньочирській Усть-Медвединській… Туди приїжджали агітатори з Новочеркаська, а в деякі станиці — і сам отаман Краснов. Церковним дзвоном збирали Круг порятунку Дону і, за старовинним звичаєм, знімаючи шапки і кланяючись, закликали козацтво нагострити шаблі і вставити ногу в стремено: «Настав твій час, вставай, вільний Дон.» Грізною козацькою хмарою рушимо на Царицин, знищимо прокляте гніздо комуністів, виметемо з Дону червону заразу… Не хочуть вони, щоб Дон жив багато й весело! Хочуть вони вигнати наші табуни й череди, землі наші віддати зайдам — тульським та орловським мужикам, жінок наших качати по своїх постелях, а вас — станичники, богатирі, сіль землі донської — послати в шахти навічно… Не дайте обдерти храми божі, обороніть вівтар нашої батьківщини. Не пошкодуйте життя… А вже отаман всевеликого війська Донського віддасть вам Царицин на три дні і три ночі».

Ротний командир Іван Гора, довгий і сутулуватий, з обличчям почорнілим від безсоння, звик за ці дні до верхівців козаків, що маячили край степу; узнав їх повадки і не клав цеп без толку, велів бійцям іти не обертаючись.

Попереду рухався обоз — тісно, вісь до осі; позаду йшов цеп, важко похитуючись, — обдерті, змарнілі бійці, що дивилися під ноги. Останнім ішов Іван Гора, як опоєний. Ще півроку тому був він могутнім чоловіком, аде давалося взнаки поранення в голову, коли цього літа на продрозверстці його рубали сокирою в сараї, давалася взнаки контузія, яку він дістав у бою під Лихою. Він то бадьорився, то на ходу починав дрімати; перед мутніючими очима випливав який-небудь приємний спогад: люди в літніх сутінках сидять на колодах, над головами літає кажан… Або — зелений подорожник, на ньому ситцева подушка, на ній усміхнена Горпина… Він одганяв ці мрії, на часинку спинявся, поправляючи на плечі гвинтівку, розкривав важкі повіки, оглядав людей, що йшли попереду, вози з пораненими, що кидались від болю, рівний вигорілий степ, що плинув йому в душу, — хоч конем по ньому грай, ані деревця, ані телеграфного стовпа, пливе бурий, безбарвний, тоскний, похитується… Спіткнувшись, стріпував носом… Ех, добре зараз іти за возом, поклавши руку на полудрабок, — хвилину подрімати, переступаючи ногами!

От — знову! З’їжджаються на краю степу малесенькі вершники і звідти — постріли, і кулі посвистують, як безвинні.

— Бадьорись, товариші, увага! Гей, в обозі, не спати!..

В обозі їхала Горпина, жінка його, поранена в руку. Там же за одним з возів ішли Даша і Кузьма Кузьмич.

У темряві почулись протяжні крики. Обоз зупинився. Даша Зараз же притулилась до полудрабка воза, поклала голову на руки. Крізь забуття вона чула, як підійшов Іван Гора і тихо заговорив з Горпиною, що сиділа в тому ж возі.

— Покурити б, з ніг падаю.