Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Ось нижньогородець з керженських лісів, Латугін, з широким, зухвалим обличчям, яструбиним, мабуть, перебитим у бійці, носом, середній на зріст, силач, розумна голова, небезпечний у сварці і «страшенно лютий» до жіночого роду… Ось — Задуйвітер…
— Іване Іллічу, — до нього підійшов Шаригін, — ви знаєте, де це Воропоново?
— Нічого я тут не знаю.
— Та ось тут же, поруч, під самим Цариццном, — тут і фронт… Білі, кажуть, так і пруть… Артилерії — сила, і танки, і літаки… Та за військом ще тисяч сто мародерівкозаків їдуть возами.
Шаригін говорив тихо і збуджено, сині очі блищали, усміхаючись, гарні губи тремтіли. Іван Ілліч насупився:
— Ви що, в серйозних боях ще не були, Шаригін? — У того спалахнуло обличчя і краска перелилась на маленький ніс, він так і залишився червоним. — Моя порада: менше слухайте різні балачки… Все це паніка… Ви потурбувались про продовольство для загону?
— Єсть! — Шаригін підкинув долоню до безкозирки, чого ніхто звичайно не робив. Обличчя у нього проясніло. Хлопець був хороший, надто вразливий, — але нічого, обімнеться. Іван Ілліч пішов до товарного вагона, який причіплювали позад платформи з гарматами. По перону біг збуджений Сапожков, з торбою і шаблею під пахвою.
— Іване, влаштував?
— В порядку, Сергію Сергійовичу… Сідай у вагон.
Сапожков поліз у товарний вагон. Там, в кутку, на матроському манатті вже сиділа Онися.
Недалеко від Воропонова — станції Західної залізниці — ще до світанку гармати були вивантажені і встановлені у розташуванні одного з артилерійських дивізіонів. Тут Телєгін і його загін узнали, що справи на фронті дуже важкі. Під Воропоновом будувалася лінія укріплень, вона йшла півпідковою всього за яких-небудь десять верств від Царицина, починаючись на півночі, коло станції Гумрак, і кінчаючись коло Сарепти — на південь від Царицина. Ця дуга укріплень була останнім захистом. В тилу за нею тяглося невисоке пасмо пагорків і далі — похила рівнина аж до самого міста. Відступати можна було тільки в Волгу, в крижані хвилі.
Вчорашній вітер розігнав хмари, звалив їх за краєм степу в непроглядну імлу. Зійшло негріюче сонце. На плоскій бурій рівнині копошилось безліч людей; одні кидали землю, другі забивали кілля, натягали колючий дріт, укладали мішки з піском. З боку Царицина під’їжджали товарні поїзди, вивантажувались люди, розходились, зникали під землею. Інші вилазили з складок землі і стомлено плентались до станції. Було схоже, що сюди призвано на роботу — хочеш чи не хочеш — все населення міста, вдатне тримати лопату…
Одна з таких партій, десятка півтора різношерстих громадян — чоловіків і жінок, підійшла до розташування батареї Телєгіна; їх привів маленький старенький військовий інженер.
— Громадяни! — охриплим голосом крикнув він, висуваючи сиві вуса з товсто замотаного верблюжого шарфа. — Ваше завдання просте: мені треба підняти бруствер до чотирнадцяти вершків, беріть землю звідси і кидайте сюди, до позначки на кілочку… Розійдіться на крок — і дружно до роботи!
Він підбадьорююче поляскав ліловими від холоду маленькими руками і бадьоро поліз з виїмки. Громадяни провели його поглядами, повними обурення. Одна з жінок затрясла круглим лицем йому навздогін:
— Соромтесь, Григорію Григоровичу, соромтесь!
Всі інші продовжували стояти, тримаючи лопати так, наче самі ці лопати й були огидним знаряддям пролетарської диктатури. Тільки один — губатий юнак з великим кадиком, якому було дуже цікаво потрапити на бойові позиції,-взявся був копирсати землю, але на нього зараз же зашипіли:
— Сором, Петю, перестаньте зараз же…
І всі заговорили, звертаючись до чоловіка з жовтим нервовим обличчям, що стояв до того, заплющивши очі, злегка похитуючись; формене пальто на ньому — відомства народної освіти — було демонстративно підперезане вірьовкою.
— Ну, а ви чого ж мовчали, Степане Олексійовичу? Ми обрали вас… Ми ждемо від вас…
Він страдницьки звів повіки, щока його сіпнулась тиком:
— Я буду говорити, панове, але буду говорити не з Григорієм Григоровичем. Ми всі повинні надіти траур по нашому Григорієві Григоровичу…
В цей час з бруствера полетіли грудки землі, над виїмкою з’явилась кінська морда, перебираючи в зубах вудила, і зверху, з сідла, перехилився широкий, червонощокий, бородатий вершник в кубанській шапці. Примруживши очі, він спитав насмішкувато:
— Ну що _ ж, громадяни, не можете договоритися — працювати чи ні?
Тоді нервовий Степан Олексійович у пальті, підперезаному вірьовкою, виступив трохи наперед і, задерши голову до вершника, відповів йому з переконливою лагідністю, як говорять з дітьми на уроках:
— Товаришу, ви тут старший начальник, наскільки я розумію… («Еге», — вершник весело кивнув і рукою в рукавичці поляпав коня, що сторожко стояв над урвищем). Товаришу, від імені нашої групи, насильно мобілізованої сьогодні вночі на підставі якихось нікому не відомих списків, висловлюємо наш категоричний протест…
— Егегповторив, але вже з погрозою, бородатий вершник.
— Так, ми протестуємо! — голос у Степана Олексійовича зірвався вгору. — Ви примушуєте людей, непристосованих до фізичної праці, копати для вас окопи… Адже це найгірші часи самоправства!.. Ви чините насильство!..
Обидві щоки, у нього засіпались, він заплющив очі, бо сказав надто багато, і захитав піднятим жовтим обличчям… Вершник дивився на нього примружившись, — великі ніздрі у нього затремтіли, рот склався твердо, прямий, як розріз. Він зліз з коня, зіскочив у виїмку і, обтрусивши одним ударом кавалерійські штани, сказав:
— Цілком точно: ми вас примушуємо обороняти Царицин, якщо ви не бажаєте добровільно. Чому ж це вас обурює?.. Ану, дайте-но лопату хто-небудь.
Він, не дивлячись, простягнув велику руку в коричневій рукавичці, і та сама повна, круглолиця жінка поквапливо подала йому лопату і вже весь час
