Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Потроху від вражень розповіді цієї жінки він перейшов до своїх жалів, — їх він глибоко ховав від усіх, від самого себе в першу чергу. Мало у нього було надії коли-небудь ще раз зустрітися з Дашею. Правда, людина живуча, ні один звір не витерпить таких ран, таких злигоднів. Але ж простір який! Де тепер шукати Дашу в потоку мільйонів, що ринули на схід. Старий дурень, лікар Булавін, чого доброго, ще майне з нею за кордон.

Похитуючи головою, зітхаючи від жалю, він згадував Дашине замилування душевним комфортом, елегантністю, її холоднувату палкість, як кипіння крижаного вина. «Не під силу їй було, не під силу… Вирощена в теплиці, і — на от тобі — повіяв отакий світовий протяг… Бідна, бідна. Тоді в Пітері, як померла дитина, відмовлялась жити, — згасала в холодних сутінках…»

Про те, що сталося з нею після Пітера, Іван Ілліч знав тільки з поспіхом прочитаного її листа. Безперечно, Даша багато пережила після Пітера, багато чого зрозуміла… З якою пристрастю тоді, рятуючи його від шпигів, потягла до вікна. «Вірна буду тобі до смерті, втікай, втікай…» Запах її тонкого русявого волосся, коли припала до нього, Іван Ілліч не забув і ніколи не забуде. Дивна, чудна, над усе любима жінка… «Ну, що ж, на тому і скінчимо з своїми спогадами…»

Погода почала псуватися. Волга потемніла, з півноч; знялися валами невеселі, холодні хмари, засвистав вітер у тросах низенької щогли. Не пришвартовуючись, пропливли Камишин, глухий дерев’яний городок з голими садками на пагорбах. Зараз же за Камишином починався Царицинський фронт.

Насичені холодом хмари повзли над Царицином, вітер зривав куряву, вихрами обгортав дерев’яні будиночки, — вони тісно і сяк-так — то задом до річки, то передом — разом з нужниками й заводами купчились на сипких кручах. Іван Ілліч пробирався вгору крутою вулицею, де брукове каміння було вивернуте дощовими потоками. На набережній, на рипучих пристанях і тут, у місті, не видно було ні душі. І тільки на майдані, де крізь пил проступала сіра споруда кафедрального собору, він зустрів озброєний загін. Одягнені в хто що мав, ішли молоді й літні, люто відвертаючись од вітру.

Попереду виступала худа сердита стара жінка в червоноармійському картузі і так само, як і всі, з гвинтівкою через плече. Коли вона порівнялась, Іван Ілліч запитав у неї, де знаходиться штаб. Стара жінка сердито скоса глянула на нього, не відповіла, і весь загін поквапливо пройшов, оповився курявою.

Івану Іллічу треба було з’явитися в штаб армії, рапортувати про прибуття пароплава з вогнеприпасами і передати накладну. Але чорт його знає, де шукати цей штаб! Позабивані магазини, нежилі вікна та вивіски, що грюкали залізом і готові були от-от зірватися. Раптом Іван Ілліч налетів на якогось військового з перев’язаною рукою — той болісно потягнув повітря крізь зуби і пошепки вилаявся. Іван Ілліч, попросивши пробачення, спитав його про те саме. І аж тоді побачив, що перед ним Сапожков, Сергій Сергійович, його колишній командир полку.

— Ну чого ти біжиш, як очманілий, — сказав Сапожков. — Ну здрастуй. — Іван Ілліч примірявся був обхопити, обняти його. — Сапожков відступив. — Ну облиш, справді, тримайся спокійно. — Ти звідки взявся?

— Та, розумієш, пароплав сюди пригнав.

— От чудак — живий!. Щоки від здоров’я тріскаються!.. От — порода расєйська! Тобі штаб потрібний? Так оце ж і є штаб. Де спинився? Ніде, звичайно. Гаразд, я тебе зажду.

Він разом з Телєгіним зайшов у під’їзд кам’яного купецького будинку і показав на другому поверсі штабні кімнати.

— Ванька, я жду, пам’ятай…

Іван Ілліч бачив штаби і у Сорокіна, і в арміях Південного фронту, де ніколи не знайдеш потрібних тобі дверей, — всі брешуть, наче змовились, всюди тютюновий дим, панічна тріскотня друкарок, шмигляння з дверей у двері важних ад’ютантів у галіфе з крилами. Тут було тихо. Він одразу знайшов потрібні двері. Коло запорошеного вікна, що ледве пропускало світло, сидів черговий; він підняв кістляве малярійне обличчя і, не кліпаючи червоними повіками, почав пильно дивитись на Телєгіна:

— Нікого нема, штаб на фронті, — відповів він.

— Дозвольте зв’язатися з командуючим, — вантаж треба здати терміново.

Черговий з легкістю людини, що виснажилась від безсоння, підвівся й подивився у вікно. Там хтось під’їхав.

— Заждіть, — сказав він тихо і продовжував розкладати на кілька купок донесення і рапорти, деякі написані олівцем такими закарлюками, що з їх змісту можна було зрозуміти одну тільки велич простої і мужньої душі.

Увійшли двоє. Один у смушевій бекеші, з біноклем через шию і з важкою, на сиром’ятній портупеї кавалерійською шаблею. Другий — у довгій солдатській шинелі, в теплій шапці з навушниками, які носять пітерські робітники, і без зброї. Обличчя у обох були темні від пилу. Черговий сказав:

— Прямий провід на Москву полагоджений.

Той, що був у смушевій бекеші, моложавий, з круглими карими веселими очима, зразу спинився: «Оце — чудово!» Другий, у шинелі, закиданій землею, вийняв хустинку, обтер худорляве лице, змахнув — скільки було можливо — пил з чорних вусів, і Телєгін відчув на собі пильний погляд його блискучих очей з трохи піднятими нижніми повіками.

— Товариш до вас з рапортом, — сказав черговий.

Іван Ілліч перший раз бачив цих людей, не знав — хто вони такі, і трохи зам’явся. Черговий нахилився до нього:

— Говоріть, товаришу, це Військрада фронту.

Телєгін вийняв документи й рапортував. Почувши, що він тільки-но пришвартував пароплав з вогнеприпасами, ці люди перезирнулись. Той, що був у шинелі, взяв накладну, другий з-за його плеча жадібно бігав по ній зіницями,