Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

У Даші розтулились губи. Поривчасто, як усе було в ній, вона присунулась і поцілувала його в шершаво-гарячу щоку. Цього червоноармієць не чекав і закліпав віями на Дашу… Устав, підхопив гвинтівку, одійшов, перекинув ремінь гвинтівки через плече.

— Це ви облиште, — сказав погрозливо. — Це вам, громадянко, не поможе…

— Що, що мені поможе? — палко відповіла Даша. — От ви знайшли, що робити, а я не знайшла… Я без пам’яті втекла від того життя. Втекла за своїм щастям… І мені заздро… Я б теж так — підперезала паском шинелю!

Вона так схвилювалась, що відкинула з голови хустку, з усієї сили стискала в кулачках її кінці.

— У вас все ясно, все просто… Ви за що воюєте? Щоб жінка без сліз могла дивитись на ці зірки… Я теж хочу такого щастя…

Вона говорила, і він слухав, не намагаючись її спинити, збентежений цим незрозумілим запалом. В цей час з хати вийшов ротний командир і пробасив:

— Ану, Горпино, давай сюди гадів.

Командир полку, з широко розставленими блискучими очима, з люлькою в зубах, і ротний командир, обвітрений, як кора, — обидва в шинелях і картузах, — сиділи в хаті коло стола, поклавши лікті перед вогником каганця. Ротний звелів Даші й Кузьмі Кузьмичу, що спинилися коло дверей, підійти ближче.

— Чому були в степу в розташуванні військ?

Очі його пильно дивились не куди-небудь, а прямо в їх очі. Від цього погляду Даша раптом знемогла, прошепотіла сухими губами:

— Він розкаже. Можна — я сяду?

Вона сіла, тримаючись за краї лави, і дивилась на вогник, що плавав у черепку. Кузьма Кузьмич, прицмокуючи, переступаючи з ноги на ногу, почав розказувати про те, як він підібрав у степу Дарію Дмитрівну і як вони йшли до Дону, розмовляючи переважно про високі матерії. Про цю сторону їх подорожі він заговорив докладно, захлинаючись, поспішаючи, щоб його не перебили. Але командири за столом сиділи, як дві брили.

— Велике діло, громадяни командири, мислити великими категоріями. Що хочу сказати? Спасибі революції за те, що одірвала нас від мізерних дрібниць. Богорівна істота, людина, призначена для здійснення високих завдань, — як Орфей струнами ліри оживляти каміння і вгамовувати шаленість дикої природи, — людина ця при чадному каганці ялозила кредитки й розум, як би спритніше ошукати сусіда… Спасибі вам, — розбили убоге життя, хай йому нелегко тикнеться… Ялозити більше було нічого, хочеш не хочеш — перебудовуйся на високі теми… На доказ моєї щирості — от… (Він витягнув торбинку з сіллю). Ось єдина моя власність, більше мені нічого не треба, решту або випрошу, або вкраду. Але, громадяни командири, хочу з вами посперечатись… Боретесь ви заради щастя людського, а про людину часто забуваєте, вона у вас пропадає між рядками. Не відривайте революції від людини, не робіть з неї умоглядної філософії, бо філософія — дим: набувши дивного вигляду, він зникає… Ось чим пояснюється моє співчуття до долі цієї жінки: в ній я перегортаю захоплюючу і поетичну повість, як, власне, і в кожній людині, якщо підійти до неї з цікавістю, з жадобою… Адже це всесвіт ходить перед вами в драній бекеші і в шкарбанах.

— Хитро закручено, — пустивши димок, сказав командир полку.

— Ану, покажіть документи, — слідом за ним сказав ротний. Взявши у Кузьми Кузьмича і Даші паспорти, він присунув каганець і низько нахилився, слинячи палець, обережно перегортаючи паспортні книжки. Командир полку зрідка важко зітхав, посмоктуючи обгорілу люльку, яка диміла у нього під вусами вже п’ятий рік війни.

— Хто ваш батько? — спитав ротний у Даші.

— Лікар Булавін.

— Це що ж, не міністр колишнього самарського уряду?

— Так.

Ротний глянув на командира полку і подав йому Дашин паспорт. Хмурячись, спитав у Кузьми Кузьмича:

— Ви, що ж, самі — з жереб’ячого товариства.

Кузьма Кузьмич, ніби давно чекаючи на це запитання, з захопленням зачовгав шкарбанами:

— Двічі був вигнаний з семінарії — за споганення страви і за складання вільнодумних куплетів. Батько мій, саратовський благочинний, двічі батьківською рукою спускав мені шкуру з спини. Дальший послужний список доданий при паспорті…

Не слухаючи його, ротний скоса глянув на Дашу:

— Тяжка ваша справа… Доведеться вам розказати всю правду. — Він скривився і закректав, перегортаючи паспорт. — Це ще, можливо, вас виручить. Так, тяжка справа.

Даша мовчки дивилась на нього розширеними очима. Тоді Горпина, що стояла коло дверей, сказала з упертістю:

— Іване, їй можна вірити, я з нею говорила…

Ротний, піднявши великого носа, втупився очима в Горпину. Командир полку усміхнувся. Кузьма Кузьмич часто-часто закивав червоним, веселим обличчям. Ротний проказав повільно:

— Це — де ми, на посиденьках? (Кучеряві вуси командира полку застрибали, очі примружились). Червоноармієць Чебрець, на якій підставі встряєте в допит?..

Горпина аж задихала від злості; коли б не було тут командира полку, вона б не довго думала, відповіла б ротному, як жінка на перелазі… Але він пробасив:

— Червоноармієць Чебрець, вийди за двері.

Горпина тільки блиснула темними очима, стукнула прикладом, стиснувши губи, вийшла з хати. Ротний, сопучи, став діставати з кишені тютюн.

— Так, значить, і тут встигли, агітували?..

Похиливши голову, Даша відповіла:

— Я прошу мені вірити. Якщо не вірите, мені нічого й говорити. Мій батько, Булавін, ваш ворог, він і мій ворог… Він хотів мене стратити, я втекла з Самари…

Ротний розвів великими руками перед каганцем.

— Громадянко, як же вам вірити, ви ж байки розказуєте.

Тоді командир полку вийняв люльку з рота, обтер її об рукав і сказав солідно:

— Не гарячись, Гора, вона, може,