Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

поличка з книжками, — така людина не зазнає щастя… Для такої воно завжди — завтра, а в один нещасний день немає ні завтра, ні постельки. Для такої — вічне ох та ах… От, я йду по степу, ніздрі мої чують запах печеного хліба, — значить, десь на тім боці хутір, почуємо скоро, як загавкають собаки. Боже мій! Бачиш, як займається світанок! Поруч — супутник в ангельському образі, який стогне, пориває мене на милосердність, на бажання тупотіти копитами. Хто ж я? — найщасливіша людина. Торбинка з сіллю завжди у мене в кишені. Картоплю завжди потягну з городу. Що далі? — різноманітний світ, де сутичка пристрастей… Багато, багато я, Даріє Дмитрівно, міркував про долю нашої інтелігенції. Не російське все це, маю вам сказати… От і звіяло її вітром, от і — ох та ах! — порожнє місце… А я, розстрига, йду заіграшки і довго ще маю намір бешкетувати…»

Без нього Даша пропала б. А він не розгублювався ні в яких випадках. Коли на сході сонця вони доплентались до хутора, що стояв у голому степу без єдиного деревця, з спорожнілою кінською оборою, з обгорілим дахом глинобитного двору, — їх зустрів біля колодязя сивий злий козак з берданкою. Поблискуючи з-під нахмурених брів шалено світлими очима, закричав: «Ідіть геть!» Кузьма Кузьмич швиденько обплутав цього старика: «Знайшов поживу, дідусю, ах, ах, земле рідна!.. Втікаємо день і ніч від революції, поприставали, язик від спраги порепався, зроби ласку — застрель, все одно йти нікуди».

Виявилось, що старик не страшний і навіть слізливий. Сини його були мобілізовані в корпус Мамонтова, дві невістки пішли з хутора в станицю. Землі він тепер не орав. Проходили червоні — мобілізували коня. Проходили білі — мобілізували домашню птицю. От він і сидить один на хуторі, з окрайцем прозеленілого хліба, та тре торішній тютюн…

Тут відпочили і проти ночі пішли далі, тримаючи напрямок на Царицин, звідки найлегше було пробратися на південь. Ішли вночі, вдень спали, — найчастіше в торішніх ожередах. Населених місць Кузьма Кузьмич уникав. Дивлячись одного разу з крейдяного горба на станицю, що розкинула привільно білі хати по обидва боки довгого ставу, він говорив:

— В масі людина в наш час може бути небезпечна, особливо для тих, хто сам не знає, чого хоче. Незрозуміло це і підозріло: не знати, чого хотіти. Руська людина гаряча, Даріє Дмитрівно, самовпевнена і сил своїх не розраховує. Дайте їй завдання, — здається, над силу, але велике завдання, — за'це в ноги поклониться… А ви спуститесь у станицю, з вами заговорять допитливо. Що ви їм скажете? — інтелігентка! Що у вас ніщо не вирішено, так-таки ніщо: ні по одному параграфу.

— Слухайте, одчепіться від мене, — тихо сказала Даша.

Скільки вона не кріпилась, — від самолюбства й неохоти, — все-таки Кузьма Кузьмич випитав у неї майже все: про батька, лікаря Булавіна, про чоловіка, червоного командира Івана Ілліча Телєгіна, про сестру Катю, «чарівну, лагідну, благородну». Одного разу, в підвечірок ясного дня, Даша, добре виспавшись у соломі, пішла до річки, помилась, причесала волосся, що збилося під плетеною хусткою, потім попоїла, повеселішала і несподівано сама, без розпитувань, розказала:

— … Бачите, як усе це вийшло… У батька в Самарі я більше жити не могла… Ви мене вважаєте паразиткою, але, знаєте, про саму себе я значно гіршої думки, ніж ви… Але я не можу почувати себе приниженою, найостаннішою з усіх…

— Зрозуміло, — прицмокнувши, відповів Кузьма Кузьмич.

— Нічого вам не зрозуміло… — Даша примружилась на вогонь. — Мій чоловік рискував життям, щоб тільки на хвилинку побачити мене. Він сильний, мужній, людина остаточних вирішень… Ну, а я? Варто через таку цяцю рискувати життям? От, після цього побачення я й билась головою об підвіконник. Я зненавиділа батька… Тому що він в усьому винен… Яка він смішна й мізерна людина! Я вирішила виїхати в Катеринослав, розшукати сестру, Катю, — вона б зрозуміла, вона б мені допомогла: розумна, чуйна, як струнка, моя Катя. Не усміхайтесь, будь ласка, — я повинна робити звичайне, благородне й потрібне, от чого я хочу… Але я ж не знаю, з чого почати? Тільки ви мені зараз не патякайте про революцію…

— А я, серденько, і не збираюсь патякати, слухаю уважно і щиро співчуваю.

— Ну, щиро, — це ви облиште… В цей час Червона Армія підійшла до Самари… Уряд утік, — дуже було гидко… Батько зажадав, щоб я їхала з ним. Була у нас тоді розмова, — виявили себе в усій красі — він і я… Батько послав за стражниками: «Будеш, люба моя, повішена!» Звичайно, ніхто не з’явився, всі вже повтікали… Батько з одним портфелем вискочив на вулицю, а я у вікно докрикувала йому останні слова… Жодної людини не можна так ненавидіти, як батька! Ну, а потім — з головою в хустку, — на диван і ревти! І на цьому відрізане все моє минуле життя…

Так вони йшли степом мимо збуджених громадянською війною сіл і станиць, майже не зустрічаючись з людьми і не знаючи, що в цих місцях розгортались криваві події: сімдесятип’ятитисячна армія всевеликого війська Донського після серпневих невдач вдруге йшла на оточення Царицина.

Підворушуючи в попелі картоплю, Кузьма Кузьмич говорив:

— Якщо ви дуже стомились, Даріє Дмитрівно, можна цю ніч перепочити, над нами не капає. Тільки стійбище вибрали невдале. Вітрець з яру нам спати не дасть.

Краще поплентаємось помаленьку під зірками. Який же гарний світ! — Він підняв хитре червоне обличчя, наче перевіряв: чи все в порядку в небесному господарстві? — Хіба це не чудо з чудес, серденько: ось повзуть дві комашки по всесвіту, допитливим розумом спостерігаючи зміни явищ, одне дивніше за одне, роблячи висновки, які ні до чого нас не зобов’язують, заспокоюючи голод і спрагу, не неволячи своєї совісті… Ні, не поспішайте швидше скінчити подорож.

Він вийняв з кишені торбинку з сіллю, покидав на долоні картоплю, дмухнув на пальці, розламав її і подав Даші.

— Я прочитав силу-силенну книжок, і цей вантаж лежав у мені без ніякої системи. Революція визволила мене з монастирської тюрми і не дуже ласкаво жбурнула в життя. В посвідці про особу,