Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Він так стиснув шенкелі, що кінь, захропівши, рвонувся, поніс головнокомандуючого по цокаючому брукові вгору, де мекала, трясла курдюками, повертаючись з поля, духовита отара баранів. Це було в ніч на тринадцяте жовтня. Сорокін викликав до себе начальника конвою, і той, оглядаючись на вікно, сказав пошепки, що Гимза дійсно сьогодні приїхав у П’ятигорськ і запропонував ЦВК викликати з фронту дві роти для охорони… «Дурневі зрозуміло, товаришу Сорокін, проти кого ці заходи…»
Коли над темним і сонним П’ятигорськом, над Машуком розгорілись на всю красу осінні зорі, конвойні Сорокіна тихо, без шуму, увійшли в квартиру голови ЦВК Рубіна, членів Власова і Дунаєвського, члена Реввійськради Крайнього і голови Чека Рожанського, взяли їх з ліжок, вивели з приставленими до спини штиками за місто, за насип залізниці, і там, не наводячи ніяких підстав, розстріляли.
Сорокін стояв у цей час на площадці свого вагона на станції Лермонтово. Він чув постріли, — п’ять ударів у нічній тиші. Потім почулося важке дихання, — підійшов, облизуючи губи, начальник конвою. «Ну?» — спитав Сорокін. «Ліквідовані», — відповів начальник конвою і повторив прізвища убитих.
Поїзд одійшов. Тепер головнокомандуючий на крилах летів на фронт. Але швидше за нього летіла звістка про небувалий злочин. Кілька комуністів з крайового комітету, ще вчора попереджені Гимзою, раніш за Сорокіна виїхали з П’ятигорська на автомобілі. Тринадцятого вони скликали в Невинномиській фронтовий з’їзд. І в той час, коли Сорокін з’явився перед частинами своєї армії, — пишний, як східний володар, оточений сотнею конвойців, з сурмачами, що грали тривогу, з особистим прапором головнокомандуючого попереду, — в цей час фронтовий з’їзд у Невинномиській одностайно оголосив Сорокіна поза законом, оголосив про те, що він має бути негайно заарештований, приставлений у станицю Невинномиську і відданий до суду.
Головнокомандуючому закричали про це таманці-червоноармійці, відчинивши двері теплушок. Сорокін повернувся на станцію і викликав до себе командирів колон. Ніхто не прийшов. Він просидів до смерку на вокзалі. Потім звелів подати собі коня і вдвох з начальником конвою поскакав у степ.
У Реввійськраді, де тепер залишилось тільки троє, була велика розгубленість: головнокомандуючий зник у степах, армія, замість наступу, вимагала суду і страти Сорокіна… Але стоп’ятдесятитисячна людська машина продовжувала розгортатися, нічого спинити вже було не можна… І двадцять третього жовтня почався наступ Таманської армії на Ставрополь і одночасно контрнаступ білих. Двадцять восьмого командири всіх колон повідомляли, що не вистачає снарядів і патронів, і якщо їх завтра ж не підвезуть, — сподіватися на перемогу неможливо. Реввійськрада відповіла, що снарядів і патронів немає, «беріть Ставрополь голими штиками…». В ніч на двадцять дев’яте були виділені дві штурмові колони. Під прикриттям артилерії, що стріляла останніми снарядами, вони підійшли до села Татарського, за п’ятнадцять верст від Ставрополя, куди був винесений фронт білих. Над степом зійшов великий мідний місяць — це було сигналом, бо в армії не знайшлося ракет… Гармати замовкли… Цепи таманців без пострілу пішли до передових окопів противника і вдерлися в них. Тоді заревіли труби оркестрів, забили барабани, і густі хвилі обох штурмових колон таманців під музику, що заміняла їм кулі і гранати, випереджаючи музикантів, падаючи сотнями під кулеметним вогнем, вдерлися в усю головну лінію укріплень. Білі відхлинули на пагорки, але й ці висоти були взяті нестримним розгоном. Противник утікав до міста. Навздогін йому мчали червоні козачі сотні. Вранці тридцятого жовтня Таманська армія увійшла в Ставрополь.
Другого дня на головній вулиці побачили головнокомандуючого Сорокіна, — в супроводі начальника конвою він спокійно їхав верхи, був тільки блідий і очі опущені. Червоноармійці, забачивши, роззявляли роти, задкували від нього: «Що то за біс з того світу?..»
Сорокін зіскочив з коня кола будинку Ради, де на дверях ще висів напівзірваний напис: «Штаб генерала Шкуро», куди збирались депутати і члени виконкому, котрі лишились живі; сміливо увійшов по сходах, спитав у військового, що шарахнув від нього: «Де засідання пленуму?» — з’явився в залі коло стола президії, погордливо підвів голову і звернувся до здивованих і розгублених зборів:
— Я головнокомандуючий. Мої війська вщент розбили банди Денікіна і встановили в місті й області Радянську владу. Самочинний військовий з’їзд у Невинномиській нахабно оголосив мене поза законом. Хто дав йому це право? Я вимагаю призначення комісії для розслідування моїх нібито злочинів. До висновку комісії влади головнокомандуючого я з себе не зніму…
Потім він вийшов, щоб сісти на коня. Але на сходах несподівано кинулись на нього шість червоноармійців з третього таманського полку, звалили, скрутили руки.
Сорокін мовчки, шалено боровся; командир полку Висленко вдарив його нагаєм по голові, закричав: «Це тобі за розстріл Мартинова, гадюко…»
Сорокіна одвели в тюрму. Таманці хвилювались, боячись, щоб він не вирвався з тюрми, не втік як-небудь від суду. Другого дня, коли Сорокіна привели на допит, він побачив за столом головуючого Гимзу і зрозумів, що загинув. Тоді ще раз у ньому піднялася вся жадоба життя, він ударив по столу, лаючись матірно:
— Так я ж буду судити вас, бандити! Зрив дисципліни, анархія, прихована контрреволюція!.. Розправлюся з вами, як з падлюкою Мартиновим…
Член суду Висленко, що сидів поруч з Гимзою, білий як папір, загнув руку за спину, витягнув автоматичний великий пістолет і впритул випустив всю обойму в Сорокіна.
Дальший рух з Ставрополя на Волгу не міг здійснитись. Вовча кіннота Шкуро залетіла в тил і відрізала Таманську армію від бази — Невинномиської. Денікін зосереджував усі сили, оточуючи Ставрополь. З Кубані були стягнуті колони Казановича, Дроздовського, Покровського, кіннота Улагая і нова кінна кубанська дивізія, якою комадував колишній гірничий інженер, що почав у чині молодшого офіцера світову війну, — тепер генерал Врангель.
Двадцять вісім днів билася Таманська армія. Полки за полками гинули в залізному кільці противника, багатого спорядженням. Почались дощі, не було шинелей, чобіт, патронів. Допомоги ждати не було звідки, — решта Кавказької армії,
