Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Одного разу до Кожуха привели відпущеного генералом Покровським полоненого червоноармійця з листом, написаним з військовою простотою:
«Ти, мерзотнику, зганьбив усіх офіцерів російської армії і флоту тим, що наважився вступити в ряди більшовиків, злодіїв і босяків; май на увазі, що тобі і твоїм босякам настав кінець. Ми тебе, мерзотника, взяли в цупкі руки і ні в якому разі не випустимо. Якщо хочеш пощади, тобто за свій вчинок відбутися арештантськими ротами, тоді я наказую тобі виконати мій наказ: сьогодні ж скласти всю зброю, а банду, роззброєну, відвести на віддаль чотирьох-п’яти верст на захід від станції Бєлорєченської. Коли це буде виконано, негайно повідомиш мені на четверту залізничну будку…»
Кожух, читаючи цього листа, пив чай з консервної банки. Він подивився на босого, в непідперезаній сорочці червоноармійця, що сумовито стояв перед ним.
— Гівнюк ти, брат, — сказав йому Кожух, — як же ти мені передаєш такі листи? Іди в свою частину…
Тієї ж ночі Кожух завдав генералові Покровському страшного удару, збив і гнав кіннотою його частини. Прорвався на Бєлорєченську і вийшов з оточення. Наприкінці вересня Таманська армія з’явилась під Армавіром, зайнятим денікінцями, взяла його штурмом і в станиці Невинномиській з’єдналася з залишками армії Сорокіна.
Втративши після розгрому під Виселками й Катеринодаром вплив в армії, скуштувавши хмелю воєнної слави і озлоблений невдачами, Сорокін відступав все далі й далі на схід, крутячись, як тріска, у вирі того, що ще недавно називалося дивізіями, бригадами, полками. Тепер це були юрби, які втікали при перших пострілах противника. Відступаючи, вони все змітали по дорозі. Їх вабило одне — якнайшвидше одірватися від смерті, що висіла за плечима, втекти світ за очі. Нескінченні юрби дезертирів плентались Терськими степами, стародавньою дорогою народів, вкритою полином і могилами.
З-під Катеринодара вийшло близько двохсот тисяч війська й біженців. Ті, хто залишився, були зарубані, повітані, замучені станичниками. В кожній станиці гойдалися трупи на пірамідальних тополях. Червоним мстилися тепер без пощади, не побоюючись їх повернення, В усьому краю випалювали саме ім’я більшовиків.
Сорокін був народжений революцією. Він звіриним чуттям розумів її піднесення й падіння. Він не керував відступом, це було б марно. Стихія спрямувалась на схід, — вона спиниться, коли у білих ослабне упертість переслідування.
Йому залишалось тільки похмуро дивитись у вікно вагона, що повз спаленими степами, мимо могил стародавніх пелазгів, кельтів, германців, слов’ян, хозарів… Особистий конвой охороняв його поїзд, бо ті, що йшли повз нього, кричали:
— Братішки, командири нас продали, пропили, бий командирів, ми своїх побили.
Начштабу Бєляков приходив у купе, зітхав і обережно починав говорити туманні слова про неможливість дальшої боротьби. «Революція має свої фази, — постійно повторював він, погладжуючи долонею великого лоба, — піднесення минуло, проти нас виступають уже стихійні сили. Ми боремося не з офіцерами тільки, а з усім народом. Треба вчасно врятувати завоювання революції… Врятувати хоч би компромісним миром…» І він наводив дуже переконливі приклади з історії…
«За які гроші хочеш мене купити, падлюко?» — тільки й відповідав на це Сорокін. Коли б йому потрапив Денікін зараз у руки — з’їв би його живцем. Але найлютіше розгорялось його серце на товаришів, членів Чорноморського ЦВК, що втекли з Катеринодара в П’ятигорськ. Вони тільки й знали, що «вишукувати засоби, як обеззброїти диктаторські наміри Сорокіна…» Не виконували термінових наказів, всюди втручалися, — лізли з своїм Марксом в саму душу головнокомандуючого.
В салон-вагоні Сорокіна знову з’явилась Зінка-блондиночка, — в цьому почувалось піклування Бєлякова. Зінка була така сама рожевенька і спокуслива, тільки голосок трохи охрип; усі її шовкові кофточки й гітару поцупили в обозі. Поводження її з головнокомандуючим стало більш незалежним.
Ночами, коли опускалися штори в салоні і Сорокіна поймав похмурий захват сп’яніння, Зінка, побренькавши на балалайці, починала верзти ті самі нісенітниці, що й Бєляков: про близький кінець революції, про блискучу долю Наполеона, який зумів перекинути міст від якобінського терору до імперії… У Сорокіна починали світитися очі, билося серце, гонячи в мозок гарячу кров навпіл із спиртом. Він зривав штору й дивився у вікно, в нічну темряву, де йому ввижалися відблиски його гарячкової фантазії…
Натиск білих послаблювався. Червона Армія зачепилась, нарешті, за лівий берег верхньої Кубані і сіла в окопи. В цей час з Царицина повернувся через Киргизькі степи командир Сталевої дивізії Дмитро Жлоба з вантажними автомобілями. Він привіз двісті тисяч патронів і передав наказ кавказьким військам — просуватись на північ, на допомогу Царицину, що його отбчувала білокозача армія отамана Краснова.
Сорокін навідріз одмовився виконати наказ. Українські полки, яким набридло воювати на чужій землі, захвилювались і знялися з фронту. На умовляння й погрози Сорокіна вони чхали. І тільки Жлобі, що був родом з Полтави, вдалося спинити частину військ; він говорив й ними розсудливо й не кваплячись, по-селянськи, — поквалив їх, похвалив себе. Українці побачили, що це не хто-небудь, а батько, і послухали. Дмитро Жлоба повів їх у бій і під Невинномиською розбив сильну офіцерську колону. За це Сорокін люто зненавидів його.
Поздоровивши з перемогою, він призначив Дмитра Жлобу командуючим частиною фронту і того ж дня таємно наказав роззброїти його частини, а Жлобу і весь командний склад розстріляти. Дізнавшись про таємний наказ, Жлоба із своєю Сталевою дивізією, поповненою українцями, знявся з фронту і пішов солончаковими степами, глибокими пісками на Царицин, виконуючи наказ реввійськради Десятої армії. Тоді Сорокін оголосив його поза законом, поставив за обов’язок кожному червоноармійцеві застрелити його і заборонив кому б то не було постачати Сталевій дивізії фураж. Але Жлоба пішов, ні одна рука не піднялась застрелити його. Коли в дорозі потрібний був фураж, він в’їжджав у село, знімав шапку-кубанку і з слізьми на очах просив у сільського виконкому сіна, вівса і хліба і пояснював, що не він, Жлоба, зрадник, а білобандит і запроданець головнокомандуючий Сорокін.
Незабаром настало і друге випробування для сорокінської честолюбності: з-за гір з’явився Кожух, якого вважали загиблим, і
