Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Втекли… До німців… Ех, братішки… В полон здаватися!.. Що ви зробили?..
На місток міноносця «Керчь» вийшов командир з великим облупленим носом на чорно-загорілому обличчі. Запалі очі його стежили за рухами «Воли». Перегнувшись з містка, він скомандував:
— Підняти сигнал…
— Єсть, підняти сигнал! — зразу пожвавішали моряки, кидаючись до ящика з сигнальними прапорами. До щогли «Керчи» злетіли барвисті прапорці, затріпотіли в синяві. Їх сполучення означало:
«Суднам, які йдуть у Севастополь, — ганьба зрадникам Росії!..»
На «Воле» не відповіли на сигнал сигналом, ніби й не помітили… «Воля» пливла повз військові судна, що залишались вірними честі, — безлюдна, зганьблена… «Помітили!» — раптом здивувались моряки. Дві величез-; ні гармати на кормовій башті «Воли» піднялись, башта повернулася в бік міноносця… Командир на містку «Керчи», вхопившись за поручні, задер облупленого великого носа назустріч смерті. Але гармати поворушились і застигли.
Розвиваючи хід, «Воля» обійшла мол, і незабаром гордий профіль її потонув за обрієм, щоб через багато років пришвартуватися, обеззброєною, заіржавленою і навіки зганьбленою, в далекій Бізерті.
Командуючий флотом Тихменєв наполіг на своєму і виконав формальний наказ Раднаркому: дредноут «Воля» і шість ескадрених міноносців здалися в Севастополі на милость. Екіпаж і офіцери були відпущені на волю.
Моряки розбрелись хто куди — на батьківщину, по домівках. Розказували, звичайно, що рука, мовляв, не піднялась топити кораблі, а більше всього злякалися сорока тисяч чорноморських червоноармійців, що обіцяли підняти на штики весь Новоросійськ.
Дредноут «Свободная Россия» і вісім ескадрених міноносців залишились у Новоросійському порту. На другий день минав строк ультиматуму. Над містом високо кружляли німецькі літаки. На рейді, серед виграючих дельфінів, з’являлися перископи німецьких підводних човнів. В Темрюку, неподалік, — чути — висаджувався німецький десант. А на набережних Новоросійська, не розходячись, день і ніч бушували мітинги, і все настирливіше кричали якісь цивільні типи:
— Братішки, не губіть себе, не топіть флоту…
— Офіцери тільки хочуть топити флот, офіцери, всі до одного, куплені Антантою…
— В Севастополі покидали ж у воду офіцерів у грудні місяці, що ж — тепер боїтесь? Дайош вахрамєєву ніч!..
Тут же, замість крикуна, кидався агітатор, рвав на грудях сорочку:
— Товариші, не слухайте провокаторів. Одведете до німців флот, німці ж вас будуть розстрілювати з цих гармат… Не віддавайте зброї імперіалістам… Рятуйте світову революцію!..
От і розберись: кого слухати? А на місце агітатора вилазив фронтовик з Катеринодара, весь обвішаний зброєю, знову погрожував сорока тисячами штиків… І до ночі на вісімнадцяте червня багато команд не повернулися на судна, — зникли, розбіглись, поховались, пішли в гори…
Цілу ніч міноносець «Керчь» перемовлявся світловими сигналами. «Свободная Россия» відповідала, що принципово готова топитися, але команди на ній залишилося з двох тисяч менше сотні, і навряд чи можна буде навіть розвести пару, відійти від стінки.
Міноносець «Гаджи-бей» промиготів, що на ньому й досі триває бурхливий мітинг, з’явилися дівки з міста з спиртом, очевидно, підіслані, і можливий грабіж судна. На міноносці «Калиакирия» залишились командир і судновий механік. На «Фидониси» — шість чоловік. Про те саме сигналізували й міноносці «Капитан Баранов», «Сметливьій», «Стремительньїй», «Пронзительньїй». Повністю команди знаходились тільки на «Керчи» і «Лейтенанте Шестакове».
Опівночі до «Керчи» підійшла якась шлюпка, і зухвалий голос звідти покликав:
— Товариші моряки… З вами говорить кореспондент «Известий ЦИК». Тільки що одержано телеграму з Москви від адмірала Сабліна: ні в якому разі флоту не топити і в Севастополь не йти, а чекати дальших розпоряджень…
Матроси, перегнувшись з фальшборту, мовчки вдивлялися в темряву, де гойдався човен. Голос продовжував доводити й умовляти… Лейтенант Кукель, вийшовши на місток, перебив його:
— Покажіть телеграму адмірала Сабліна.
— На жаль, залишилась удома, товаришу, зараз можу привезти.
Тоді Кукель голосно промовив, розтягаючи слова, щоб було чутніше:
— Шлюпці з правого борту відійти на півкабельтових. Ближче не підходити…
— Звиняюсь, товаришу, — нахабно закричав голос з шлюпки, — ви не бажаєте слухати розпоряджень центру, я буду телеграфувати.
— В противному разі буду топити шлюпку. Вас візьму на борт. За дії команди не відповідаю.
З шлюпки на це нічого не відповіли. Потім обережно хлюпнули весла. Обрис човна потонув у темряві. Матроси засміялися. Командир, заклавши руки за спину, сутулуватий, худющий, ходив по містку, крутився, як у клітці.
Тієї ночі мало хто спав. Лежали на палубі, мокрій від роси. Час від часу підніметься голова і скаже слово, і сой втікає від очей, говорять стиха. Ось уже поблідли зірки. Зайнялася зоря за пагорками. З берега прийшов мічман Анненський, командир «Лейтенанта Шестакова», повідомив, що команди втікають не тільки з міноносців, портових буксирів і катерів, але й на комерційних кораблях не залишилось жодного матроса, — невідомо, чим буксирувати судна на рейд.
Командир «Керчи» сказав:
— Мічман Анненський, відповідальність лежить на нас, за всяку ціну ми потопимо кораблі.
Мічман Анненський труснув головою. Помовчали. Потім він пішов. Коли зоря розгорілась над затокою, «Лейтенант Шестаков» повільно відчалив від стінки, тягнучи на буксирі «Капитана Баранова», і почав виводити його на зовнішній рейд, до місця потоплення. Міноносці тримали на щоглах сигнал:
«Гину, але не здаюся».
Незабаром вони зникли у вранішньому тумані. Всі судна здавались тепер безлюдними. Над сталевим громадищем «Свободной России» літали чайки. Диміла «Керчь». Незважаючи на ранній час, юрби народу бігли на набережні, смужка молу була обліплена чорно, як мухами. Біля кораблів починалась тиснява, лізли на плечі, зривалися в воду.
Семен Красильников стояв на варті коло сходнів. О шостій годині з юрби протовпився невеликий, червоний від збудження чоловік у чорній морській тужурці без погонів, застукотів підборами по сходнях. Рум’яне обличчя його з маленьким скривленим ротом було в поту.
— Тут старший лейтенант
