Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Не турбуйтесь, Дмитре Степановичу, Телєгін від нас не втече…

Даша крикнула, рвонулась:

— Ви не посмієте! (Говядін зараз же загородився стільцем).

— Ну, ми побачимо — посміємо чи ні… Попереджаю, Даріє Дмитрівно, в «Штабі охорони» дуже зацікавлені особисто вами… Після сьогоднішнього інциденту ні за що не ручусь. Коли б не довелося вас потурбувати.

— Ну, ви вже, здається, починаєте забріхуватись, Семене Семеновичу, — сердито сказав лікар, — це вже занадто…

— Все залежить від особистих відносин, Дмитре Степановичу… Ви знаєте мою до вас прихильність, мою давню симпатію до Дарії Дмитрівни…

Даша миттю зблідла. Від усмішки обличчя Говядіна все перекривилось, як у кривому дзеркалі. Він узяв кашкет і вийшов, напружуючи потилицю, щоб зі спини не здаватися смішним. Лікар сказав, сідаючи до стола:

— Страшна людина цей Говядін.

Даша ходила по кімнаті, хрустячи пальцями. Спинилась перед батьком:

— Де мій лист?

Лікар, що намагався відкрити срібний портсигар, засичав крізь зуби, вхопив нарешті цигарку і м’яв її в товстих пальцях, що й досі тремтіли:

— Там… Чорт його знає… В кабінеті, на килимі…

Даша вийшла, зараз же повернулася з листом і знову спинилась перед Дмитром Степановичем. Він закурював, — вогник танцював коло кінчика цигарки.

— Я виконав свій обов’язок, — сказав він, кидаючи сірника на підлогу. (Даша мовчала). — Люба моя, він більшовик, мало того — контррозвідник… Громадянська війна, знаєш, не жарти, тут доводиться жертвувати всім… На те нам і дана влада, народ ніколи не прощає слабостей. (Даша, не поспішаючи, ніби в задумі, почала розривати листа на дрібні клаптики). З’являється, — ясно, як божий день, — вивідати у мене, що йому потрібно, і при зручній нагоді мене ж у колошкати… Бачила, як він озброєний? З бомбою. В дев’ятсот шостому році, на розі Москательної, у мене на очах розірвало бомбою губернатора Блока… Подивилася б ти, що від нього залишилось, — тулуб і шматок бороди. — У лікаря знову затремтіли руки, він жбурнув цигарку, якої не закурив, узяв нову. — Я завжди не любив твого Телєгіна, дуже добре зробила, що з ним порвала… (Даша й на це змовчала).

І почав він з примітивної хитрості, — бачте, зацікавився, де ти…

— Якщо Говядін його схопить…

— Ніякого сумніву, у Говядіна чудова агентура… Знаєш, ти з Говядіним надто вже різко повелася… Говядін неабияка людина… Його і чехи дуже цінять, і в штабі… Часи такі — ми повинні жертвувати особистим… для блага країни, — згадай класичні приклади… Ти ж моя дочка; правда, голова у тебе хоч і з фантазіями, — він засміявся, закашлявся, — але не дурна голова…

— Якщо Говядін схопить його, — сказала Даша хрипко, — ти зробиш усе, щоб врятувати Івана Ілліча.

Лікар швидко глянув на дочку, засопів. Вона стискала в кулачку клаптики листа.

— Ти ж зробиш це, папа!

— Ні! — крикнув лікар, вдаривши долонею по столу. — Ні! Дурниці! Бажаючи тобі ж добра… Ні!

— Тобі буде трудно, але ти зробиш, папа.

— Ти дівчисько, ти просто — дурна! — загорлав лікар. — Телєгін негідник і злочинець, військовим судом він буде розстріляний.

Даша підвела голову, сірі очі її розгорілись так нестерпно, що лікар, засопівши, закрився бровами. Вона підняла, наче погрожуючи, кулачок із стисненими в ньому клаптиками.

— Якщо всі більшовики такі, як Телєгін, — сказала вона, — значить, правда у більшовиків.

— Дурна!.. Дурна!.. — Лікар схопився, затупотів, червоний, тремтячий. — Більшовиків твоїх разом з Телєгіним треба вішати! На всіх телеграфних стовпах… Шкіру дерти з живих!

Але у Даші характер був, мабуть, крутіший, ніж у Дмитра Степановича, — вона тільки зблідла, підійшла до нього близько, не зводячи з нього нестерпних очей.

— Мерзотнику, — сказала вона, — чого ти казишся? Ти мені не батько, божевільний, розбещений тип!

І вона жбурнула в обличчя йому клаптики листа…

Тієї ж ночі на світанку-лікаря розбудили по телефону. Грубуватий, спокійний голос проговорив у трубку:

— Доводжу до відома, що поблизу Самольотської пристані, за борошняним базаром, тільки що знайшли два трупи, — помічника начальника контррозвідки Говядіна і одного з його агентів…

Трубку повісили. Дмитро Степанович роззявив рота, хапаючи повітря, і звалився тут же коло телефону в сильному серцевому припадку.

Армія Сорокіна, розбивши найкращі в Добрармії війська Дроздовського і Казановича, порушила початковий план виходу за Кубань і замість цього, повернувши під Кореневською на північ, почала наступ на станцію Тихорєцьку, де перебував штаб Денікіна.

Десять днів уже тривала нещадна битва. Підбадьорені першими успіхами, сорокінці змітали всі заслони перед Тихорєцькою. Здавалося, тепер ніщо не могло спинити їх нестримного руху. Денікін спішно стягав розкидані по Кубані сили. Лють була така велика, що кожна сутичка кінчалась ударом в штики.

Але з тією ж нестримністю в сорокінській армії йшов і розклад. Загострювалась ворожнеча між кубанськими полками й українськими. Українці і старі фронтовики по дорозі наступу спустошували кубанські станиці, не розбираючи, за білих вони стоять чи за червоних.

Усі поняття плутались. Станичники з жахом бачили, як з-за краю степу в хмарах куряви насуваються полчища. Денікін принаймні платив за фураж, а ці сорокінці — одно — гарячі були на руку. І от молодий сідав на коня і їхав до Денікіна, старий з жінками, дітьми і ско-. тиною — втікав у яри.

Цілі станиці піднімались проти армії Сорокіна. Кубанські полки кричали: «Нас на забій посилають, а іногородні нашу землю грабують!» Начальник штабу армії Бєляков відчайдушно крутився у вирі подій, він тільки хапався за голову, чи ціла вона ще