Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Медам і месьє! Ми всі знали, що благородна російська армія, яка мріяла про славу своїх батьків, була підступно обманута зграєю більшовиків. Вони прищепили їй протиприродні ідеї та бузувірські інстинкти, і армія перестала бути армією. Медам і месьє, не приховаю — був момент, коли Франція завагалася в своїй вірі в щирість російського народу… Цей кошмар розвіявся… Сьогодні тут ми бачимо, що ні, і тисячу разів ні, — російський народ знову з нами… Армія вже усвідомлює свої помилки… Знову російський богатир готовий підставити свої груди під свинець нашого спільного ворога… Я щасливий у моїй новій певності…

Коли вщухли оплески, схопився, потрясаючи густими еполетами, Пікколоміні. Але тому, що ніхто з присутніх не розумів по-італійськи, то йому просто повірили, що він — за нас, і купець Брикін поліз до нього — чорненького й маленького — цілуватися. Потім були промови представників капіталу. Купецтво висловлювалось туманно й пишномовно, — більше кивали на Сибір, звідки повинно прийти визволення… Наприкінці упросили отамана Дутова сказати слівце. Він відмахувався. «Та ні ж бо, я воїн, я говорити не вмію…»

Проте він важко підвівся серед мовчання, що миттю запанувало в залі, зітхнув:

— Що ж, панове! Допоможуть нам союзники — добре, не допоможуть — якось справимося з більшовиками своїми силами… Аби гроші… Отут, панове, крил нам не підрізуйте…

— Бери, отамане, бери нас з тельбухами, нічого не шкодуємо, — в крайньому захваті загорлав Брикін.

Банкет удався. Після офіціальної частини до чорної кави були подані закордонний коньяк і лікери. Було вже пізно. Дмитро Степанович пішов по-англійськи — не прощаючись.

Коли Дмитро Степанович, під’їхавши до себе на машині, відчиняв парадні двері, до нього швидко підійшов офіцер.

— Пробачте, ви — лікар Булавін?

Дмитро Степанович оглянув незнайомого. На вулиці було темно, він розглянув тільки підполковницькі погони. Пожувавши губами, лікар відповів:

— Так… Я — Булавін.

— Я до вас у дуже, дуже важливій справі… Розумію — неприйомна година… Але я вже заходив, дзвонив три рази.

— Завтра в міністерстві після одинадцятої.

— Благаю вас, сьогодні. Я виїжджаю з нічним пароплавом.

Дмитро Степанович знову замовк. Було в незнайомому щось надзвичайно наполегливе і тривожне. Лікар знизав плечем:

— Попереджаю: якщо ви про допомогу, то це не через мою інстанцію.

— О, ні, ні. Допомога мені не потрібна!

— Гм… Заходьте.

З передньої кімнати Дмитро Степанович пройшов першим у кабінет і зараз же зачинив двері у внутрішні кімнати. Там було освітлено, видно, хтось із домашніх не спав. Потім лікар сів за письмовий стіл, вказав прохачеві стілець навпроти, похмуро глянув на купу паперів для підпису, засунув пальці між пальці:

— Ну, чим можу служити?

Офіцер притулив до грудей кашкета і тихо, з якоюсь надривною ніжністю промовив:

— Де Даша?

Лікар зараз же стукнувся потилицею об різьбу крісла. Тепер, нарешті, він глянув в обличчя прохача. Років зо два тому Даша прислала аматорську фотографію — себе з чоловіком. Це був він. Лікар раптом зблід, набрезки під очима у нього затремтіли, хрипко перепитав:

— Даша?

— Так… Я — Телєгін.

І він теж зблід, дивлячись в очі лікареві. Опам’ятавшись, Дмитро Степанович, замість природного привітання зятеві, якого бачив уперше в житті, театрально змахнув руками, промимрив якийсь невиразний звук, наче видавив кволий регіт:

— Он як… Телєгін… Ну, як же ви?

Від несподіванки, мабуть, не потиснув навіть руки Івану Іллічу. Кинув на ніс пенсне (не колишнє, в нікелевій оправі, тріснуте, а солідне, золоте) і, заметушившись, навіщось почав висувати шухляди стола, повні паперів.

Телєгін, нічого не розуміючи, здивовано стежив за його рухами. Хвилину тому він готовий був розказати про себе все як рідному, як батькові… А тепер подумав: «Чорт його знає — може, він догадується… Можливо, поставлю його в жахливе становище: що не кажи — міністр…» Схиливши голову, він сказав зовсім уже тихо:

— Дмитре Степановичу, я більш як півроку не бачив Даші, листи не доходять… Зовсім не знаю — що з нею.

— Жива, жива, благоденствує! — лікар нагнувся майже під стіл, до нижніх шухляд.

— Я в Добровольчій армії… Б’юся з більшовиками з березня місяця… Тепер командирований штабом на північ з секретним дорученням.

Дмитро Степанович слухав із зовсім диким виглядом, і раптом, при слові «секретне доручення», усмішка пробігла під його вусами:

— Так, так, а в якому полку зволите служити?

— В Солдатському, — Телєгін почував, як кров заливає йому обличчя.

— Ага… Значить, є такий у Добровольчій армії… А надовго до нас завітали?

— Сьогодні вночі їду.

— Чудово. А куди саме? Пробачте, — це військова таємниця, не наполягаю… Інакше кажучи — в справах контррозвідки?

Голос Дмитра Степановича зазвучав так дивно, що Телєгін, незважаючи на страшенне хвилювання, здригнувся, насторожився. Але лікар у цей час знайшов те, чого шукав:

— Дружина ваша в доброму здоров’ї. Ось, почитайте, одержав від неї минулого тижня… Тут і вас стосується. Лікар кинув перед Телєгіним кілька аркушів паперу, списаних розгонистим Дашиним почерком. Ці неправильні, безцінні букви так і попливли перед очима у Івана Ілліча. — Я, пробачте, на хвилину вийду. Та ви сідайте зручніше.

Лікар швидко вийшов, зачинив за собою двері. Останнє, що чув Іван Ілліч, це були його слова, відповідь комусь з домашніх:

— … та так, один прохач…

З їдальні лікар пройшов у темний коридорчик, де був телефон старовинної конструкції. Стоячи обличчям до стіни, покрутивши телефонну ручку, він попросив