Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Я знаю, хто в Хвилинську воду каламутить, — Кукушкін, голова земської управи… Мені б цю сволоту живим узяти.

— А як у вас з гарматою, — сказав Хведін, — справна?

— Стріляє, але прямою наводкою, без прицілу, націляємось через дуло. Зате б’є, проклята: бахнеш — дзвіниця або водокачка в дрізки!

— Гаразд. А про десант і обхідний рух як думаєте, товаришу Захаркін?

— Кінноту перекинемо на той берег. Пароплавик оцей може перевезти сотню бійців?

— Заіграшки, — за два рейси.

— Ну, тоді й говорити нічого. Смеркне — перекинемо кінний десант трохи вище міста. Гармату поставимо на пароплав. А на світанку атакуємо.

Хведін доручив Івану Іллічу командувати стрілецьким десантом, який призначався для удару — в лоб по жристанях. Смерком пароплав обережно, без вогнів, пішов бічним річищем Волги вздовж острова. В тиші чути було тільки голос матроса, що вимірював глибину.

Слідом за пароплавом ішли по березі й пугачовці. Хвалинським була роздана зброя, вони лежали на піску. Телєгін ходив коло самої води, поглядаючи, щоб не курили, не запалювали вогню. Ледве чутно хлюпотіла ріка об пісок. Пахло болотяними квітами. Дзвеніли комарики. Люди на піску принишкли.

Ніч ставала все чорніша, все оксамитніша, обсипалася зірками. З степового берега повівало духом сухого полину, булькотіли перепелиці: «Спать пора…» Іван Ілліч ходив вздовж води, розганяючи сон.

Коли ніч переламалась, небо втратило оксамитну чорноту і далеко з-за ріки закукурікали півні, — по воді, що ледве задиміла туманом, заляпали колеса. Підходив пароплав. Іван Ілліч оглянув барабан револьвера, підтягнув паска на штанах і пішов вздовж сонних, поляскуючи їх паличкою по ногах:

— Товариші, прокидайтесь.

Люди очманіло схоплювались. Тремтячи від холоду, підводились, не зразу добираючи спросоння, що воно має бути… Багато хто пішов пити, опускаючи голову в воду. Телєгін командував стиха. Треба було наносити прикриття, — бійці почали стягати сорочки, насипали їх піском і укладали вздовж фальшборту. Працювали мовчки, — було не до жартів.

Починало розвиднятися. Приготування закінчились. Невелику гірську заіржавлену гармату встановили на носі. П’ятдесят бійців піднялися на борт, лягли за мішками. Хведін став на штурвал:

— Вперед, самий повний!

Закипіла вода під колесами. Пароплав швидко обійшов острів і головним річищем побіг на місто. Там дене-де жовтіли вогники. Позаду вимальовувалась невиразна лінія гір, укрита ніччю. Тепер голосно чути було крики півнів.

Іван Ілліч стояв коло гармати. Він ніяк не міг уявити собі, що зараз треба буде стріляти в цю споконвічну тишу. Хвалинський житель, що взявся бути навідником коло гармати, смирний, схожий на дячка-риболова, сказав лагідним голосом:

— Дорогий товаришу командир, а що, — чи не вдарити нам по пошті? Якраз добре… Бачите — два вогники жовтіють…

— Вдарити по пошті! — гримнув у рупор голос Хведіна. — Готовсь! Гармата! Прямою наводкою!

Бомбардир присів, дивлячись крізь ствол гармати, — навів його на вогники. Заклав снаряд. Обернувся до Телєгіна:

— Товаришу дорогий, одійдіть трошки, бо розірвати може цю штуку…

— Вогонь! — гримнув Хведін.

Відскочивши, засліпила, вдарила гармата, покотився по воді гуркіт, луною озвався в горах. Недалеко того місця, де жовтіли вогники, блиснув розрив, і друга луна покотилася по горах.

— Вогонь, вогонь! — кричав Хведін, крутячи штурвал. — З лівого борту частий вогонь! Залпами, залпами по сволочах!

Він тупотів ногами, шаленів, гримів якимись дикими словами. З борту вистрілили безладним залпом. Хвалинський берег швидко наближався. Бомбардир акуратно зарядив і знову вистрілив, — було видно, як полетіли тріски від якогось сарая. Тепер виразно виступали обриси дерев’яних будинків, садки, дзвіниці.

Внизу на пристанях почали спалахувати голочки вогню з гвинтівок. І ось те, чого побоювався Телєгін, залунало: виразно, поквапливо застукотів кулемет. Звично підігнулись пальці на ногах, немов у всьому тілі стиснулись судинки. Телєгін присів коло гармати, показуючи бомбардирові на довгу будівлю на схилі гори.

— Спробуй-но влучити он у той ріг, де кущі…

— Ех-хе-хе, — сказав бомбардир, — будиночок хороший, та вже нехай.

Третій раз ударила гармата. Кулемет на хвилинку вщух і застукотів у другому вже місці, вище. Пароплав крутим поворотом підбігав до пристані. Високо — по трубі, по щоглі — різонуло кулями.

— Не дожидай причалу, стрибай! — кричав Хведін. — Ура, хлопці!

Заскрипів, затріщав борт конторки. Телєгін вискочив першим, обернувся до хлопців, що повзли через борти:

— За мною! Ура!

І побіг сходнями на берег. За ним загорлала юрба. Стріляли, бігли, спотикались. Берег був порожній. Начебто в садові зарості метнулося кілька постатей. Де-неде стріляли з дахів. І вже зовсім далеко на пагорках застукотів з перебоями, замовк і ще разів зо два стукнув кулемет. Противник не приймав бою.

Телєгін опинився на якомусь нерівному майдані. Ледве переводячи дух, оглядався, збирав людей. Підошви босих ніг пашіли, — мабуть, поздирав шкіру об каміння. Пахло пилом. Дерев’яні будинки стояли з зачиненими віконницями. Не ворушилось навіть листя на бузку й акації. В двоповерховому будинку на розі, з провінціальною невеликою баштою, на балконі висіли на вірьовці чотири пари підштанків. Телєгін подумав: «Це поцуплять». Місто, здавалось, міцно спало, і бій, біганина, крики — тільки приснилися.

Телєгін запитав, де поштамт, телеграф, водокачка, і послав туди загони по десять чоловік. Бійці пішли, все ще нашорошені, відскакуючи, беручи на приціл гвинтівки кожне шарудіння. Противника ніде не було виявлено. Вже почали співати шпаки, і з дахів злітали голуби.

Телєгін із загоном зайняв Совдеп, кам’яну будівлю з облупленими колонами. Тут двері були навстіж, у вестибюлі валялася зброя. Телєгін вийшов на балкон. Під ним лежали пишні сади, давно не фарбовані дахи, курні безлюдні вулички. Провінціальна тиша. І раптом вдалині задзвонили на сполох: тривожний, частий, гучний