Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Іван Ілліч не поспішаючи пішов униз, до пароплава, доповісти, що місто зайняте. Хведін, вислухавши рапорт, сказав:
— Радянська влада відновлена. Робити нам більше тут нічого. Попливли далі. — Старичка-капітана, ледве живого від страху, він по-братерському ляпнув по спині: — Діждався, понюхав пороху. Так-то воно, брат… Передаю командування, ставай на вахту.
Під стукіт машини, дзюрчання води Телєгін проспав до вечора. Над річкою розлився захід прозоро-імлистою загравою. На кормі неголосно співали — з підголосками, що линули в ці пустинні простори. Марна краса вечірньої заграви лягала на береги, на ріку, лилася в очі, в душу.
— Ей, братішки, чого зажурились? Коли вже співати, то веселої! — крикнув Хведін. Він теж виспався, випив чарку спирту і тепер походжав по верхній палубі, підтягаючи штани. — Сизрань би нам ще взяти! Як, товаришу Телєгін? От би відчубучити…
Він вишкіряв білі зуби, раз у раз реготав. Плювати йому було на всі небезпеки, на смуток заволзьких заходів сонця, на смертну кулю, яка де-небудь чигає на нього, — чи в бою, чи з-за рогу… Жадоба життя, гаряча сила так і закипали в ньому. Палуба тріщала під його голими п’ятами:
— Зажди трохи, і Сизрань, і Самару візьмемо, наша буде Волга…
Заграва припадала попелом. Пароплав біг без вогнів. Вечір ліг на береги, вони розпливлися. Хведін, не знаючи, куди подіти силу, запропонував Івану Іллічу зіграти в карти:
— Ну, не хочеш на гроші, давай у носи… Тільки як бити, то вже бити.
В капітанській каюті сіли грати в носи. Хведін гарячився, нагнав до трьохсот носів, від надмірного запалу мало був не змахлював, але Іван Ілліч дивився пильно: «Ні, брат, не з дурнями граєш». І виграв. Умостившись зручніше на табуретці, Телєгін почав бити заяложеними картами. У Хведіна ніс зразу став як буряк.
— Ти де оце вчився?
— В полоні у німців вчився, — сказав Телєгін. — Морди не одвертай. Двісті дев’яносто сім.
— Ти дивись… Без протягу бий… А то я — з шпалера…
— Брешеш, останні три треба з протягом.
— Ну, бий, чортяко…
Але Телєгін не встиг ударити. В каюту увійшов капітан. Щелепа у нього стрибала. Кашкета тримав у руці. По сірій лисині спливали краплі поту.
— Як хочете, панове товариші, — сказав він з розпачем, — я готовий на все… Але, як хочете, далі не поведу… Адже на певну смерть…
Кинувши карти, Хведін і Телєгін вийшли на палубу. З лівого борту попереду яскраво горіли, як зорі, електричні вогні Сизрані. Величезний теплохід, весь яскраво освітлений, повільно посувався вздовж берега: простим оком можна було розглянути на кормі величезний білий андріївський прапор, чималі обриси гармат, постаті офіцерів, що походжали по палубі…
— Не можу вертатися, товариші. Хоч тут що, а треба пройти, — зашепотів Хведін. — Нам аби проскочити до Батраків, там ошвартуємось, вивантажимось…
Він наказав усій команді сісти в трюм, бути готовою до бою. На щоглі підняли триколірний прапор. Засвітили відмітні вогні. З теплохода помітили нарешті буксир. Короткими свистками наказали уповільнити хід. Голос у рупор пробасив звідти:
— Чиє судно? Куди йдете?
— Буксир «Купець Калашников». Йдемо в Самару, — відповів Хведін.
— Чому пізно засвітили вогні?
— Боїмося більшовиків. — Хведін опустив рупор і стиха Телєгіну — Ех, міну б оце… Писав я їм в Астрахань — вишліть міни… Роззяви радянські…
Після мовчанки з теплохода відповіли:
— Ідіть за призначенням.
Капітан тремтячою рукою надів кашкета. Хведін, вишкірившись, мружачись, дивився на вогні теплохода. Плюнув, пішов у каюту. Там, закурюючи, ламав сірники.
— Іди вже, добивай, чортяко! — крикнув він до Телєгіна.
Через годину Сизрань залишилася позаду. Недалеко від Батраків Телєгіна спустили в шлюпку. На станції Батраки він сів у дванадцятигодинний поїзд і о п’ятій після полудня ішов з самарського вокзалу на квартиру лікаря Булавіна. На ньому знову був пом’ятий і порваний френч з підполковницькими погонами. Поляскуючи по халяві паличкою, тією самою, якою під Хвалинськом уночі піднімав партизанів, він з величезною цікавістю, як давно невидане, прочитував по дорозі театральні афіші, відозви, об’яви, — всі вони були двома мовами — російською, з буквою ять, і чеською…
Підвівшись з бокалом лимонаду, Дмитро Степанович Булавін витягнув з-за жилета салфетку, пожував для гідності губами і голосом значливим і глибоким, набутим за останній час на посту товариша міністра, почав промову:
— Панове, дозвольте й мені…
Банкет давався представникам міста з приводу переможного походу армії Установчих зборів на північ. Зайняті були Сімбірськ і Казань. Більшовики, здавалось, остаточно втрачали середнє Поволжя. Під Мелекесом залишки Червоної кінної армії, на три з половиною тисячі шабель, відчайдушно пробивалися з оточення. В Казані, взятій чехами з наскоку, було захоплено двадцять чотири тисячі пудів золота, на суму понад 600 мільйонів карбованців, — більш як половина державного золотого запасу. Факт цей був такий неймовірний, грандіозний, що всі його невичерпні наслідки ще не цілком могли збагнути уми.
Золото було в дорозі до Самари. Ніхто ще напевно не накладав на нього владної руки, але чехи начебто вирішили віддати його самарському комітетові членів Установчих зборів, комузу. Самарське купецтво мало про долю золота свою думку, але поки що її не висловлювало. Почуття ж до переможців чехів досягли найвищої міри запалу.
Банкет був багатолюдний і галасливий. Дами самарського товариства, — а серед них були такі зірки, як Аржанова, Курліна і Шехобалова, власниці п’ятиповерхових млинів, елеваторів, пароплавних компаній і цілих повітів чорноземних перелогів, — дами, що виблискували брильянтами завбільшки як волоський горіх, в туалетах, якщо не зовсім уже
