Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

цієї страти, все було насичене судорогами величезного людського тіла, яке не хотіло вмирати… Мені звеліли йти в якусь довгу жовту будівлю з колонами, і там я писала на машинці накази й відозви. Мчали мотоциклетки, вихрилась курява… Вбігали схвильовані люди, сердились, наказували; з усякого приводу зчинявся галас, хапались за голову. То — паніка, то — перебільшені надії. Але коли з’являвся Перхуров, з невблаганними очима, і кидав короткі слова, — вся метушня вщухала. Другого дня за містом почали гриміти гарматні постріли. Підходили більшовики. В нашій установі з ранку до ночі юрмились обивателі, а тут раптом стало порожньо. Місто наче вимерло. Тільки ревів, гасаючи, автомобіль Перхурова, проходили озброєні загони… Ждали якихось аеропланів з французами, якихось військ з півночі, пароплавів з Рибінська з снарядами… Надії не справдились. І от місто охоплене кільцем бою. На вулицях рвалися снаряди… Валились стародавні дзвіниці, падали будинки, всюди займались пожежі, їх нікому було гасити, сонця не видно було за димом. Не прибирали навіть трупів на вулицях. Виявилось, що Савінков підняв таке саме повстання в Рибінську, де знаходились артилерійські склади, але повстання придушили солдати, що села навколо Ярославля й не думають іти на допомогу, що ярославльські робітники не хочуть сідати в окопи, битися проти більшовиків… Найстрашніше за все було обличчя Перхурова, — я всюди зустрічала його в ці дні. Це — смерть їздила на машині по руїнах міста, все, що діялось навколо, було немов втіленням його волі. Кілька днів Куличок тримав мене в підвалі. Але, папа, в усьому я почувала і свою провину… Я б однаково збожеволіла в підвалі… Я наділа косинку з хрестом і працювала до тієї ночі, коли мене хотіли згвалтувати…

За день до падіння Ярославля ми з Никанором Юрійовичем втекли човном за Волгу… Цілий тиждень ми йшли, ховаючись від людей. Ночували під копицями, — добре, що були теплі ночі. Туфлі мої розпались, ноги збились до крові. Никанор Юрійович десь роздобув мені валянки, — просто, мабуть, украв з тину. Якогось дня, не пам’ятаю коли, в березовому лісі ми побачили чоловіка в подертому сіряку, в личаках, в кудлатій шапці. Він ішов похмуро, швидко і прямо, як маніяк, спирався на ціпок. Це був Перхуров, — він теж утік з Ярославля. Я так злякалася його, що впала ниць на траву… Потім ми прийшли в Кострому і спинилися в слободі у чиновника, Куличкового знайомого. І там прожили, поки чехи не здобули Казань… Никанор Юрійович весь час доглядав мене, як дитину, — я вдячна йому… Але тут сталося, що в Костромі він побачив дорогоцінні камінці, — вони були в носовій хустинці, в моїй сумочці, яку він цілу дорогу ніс в кишені піджака. Я тільки в Костромі про них згадала. Довелося розказати йому всю історію, — сказала, що по совісті вважаю себе злочинницею. Він розвів з цього приводу цілу філософську систему: виходило, що я не злочинниця, але витягла якийсь там лотерейний квиток життя. З того часу його ставлення до мене змінилось, стало дуже складним. Вплинуло й те, що ми жили чистенько й тихо у провінціальному будиночку, пили молоко, агрус і малину, Я поправилась, Одного разу після заходу сонця, в садочку, він заговорив про любов взагалі, про те, що я створена для любові, почав цілувати мені руки. І я відчула, — він не має сумніву, що через хвилину я Віддамся йому на цій лавці під акацією… Після всього, що було, ти розумієш, папа? Щоб не пояснювати всього, я сказала тільки: «Нічого у нас не вийде, я люблю Івана Ілліча». Я не збрехала, папа…»

Іван Ілліч витягнув хустинку, витер обличчя, потім очі і продовжував читати:

«Я не збрехала… Я не забула Івана Ілліча. У мене з ним ще не все скінчено… Ти ж знаєш, — ми розлучилися в березні, він поїхав на Кавказ, в Червону Армію… У нього прекрасна репутація, справжній більшовик, хоч і не партійний… У нас з ним порвалося, але минуле нас зв’язує міцно… Минулого я не розірвала… А Куличок підійшов до справи дуже просто, — лягай… Ах, папа, те, що ми колись називали любов’ю, — це лише наше самозбереження… Ми боїмося забуття, знищення… Ось чому так страшно зустріти ніччю очі вуличної проститутки… Це лише тінь жінки… Але я, я — жива, я хочу, щоб мене любили, згадували, я хочу бачити себе в очах коханця. Я люблю життя… Якщо мені захочеться віддатися от так, на мить, — о, безперечно… Але в мені зараз тільки злість, і огида, і жах… За останній час щось сталося з обличчям, з фігурою, я покращала… Я — як гола зараз, всюди голодні очі… Будь проклята краса!.. Папа, я посилаю тобі цього листа, щоб ні про що вже, коли побачуся з тобою, не говорити… Я ще не зламана, ти зрозумій…»

Іван Ілліч підвів голову. За дверима, що вели в прихожу, почулися обережні кроки кількох чоловік, шепіт. Дверна ручка повернулась. Він швидко схопився, оглянувся на вікна…

Вікна лікаревої квартири були, по-провінціальному, невисоко над землею. Середнє було відчинене. Телєгін підскочив до нього. На асфальті лежала довга, як циркуль, людська тінь і ще довша від неї — тінь гвинтівки.

Все це сталося за якусь частку секунди. Ручка вхідних дверей повернулась, і в кабінет увійшли зразу, плічо-пліч, двоє молодців міщанського вигляду, в картузиках, у вишиваних сорочках. Позад них моталось рудобороде, вегетаріанське обличчя Говядіна. Перше, що побачив Телєгін, коли вони кинулись у кабінет, три спрямованих на нього револьверних дула.

Це сталося в наступну частку секунди. Досвідом військової людини він зрозумів, що відступати, маючи на плечах сильного й нерозбитого противника, — нерозумно. Перекинувши браунінг у ліву руку, він зірвав з пояса, з-під френча, невелику гранатку, до якої був прикручений лист Гимзи, і, весь налившись кров’ю, закричав, зриваючи голосові зв’язки:

— Кидай зброю!

І вигук цей, дуже зрозумілий, і весь вигляд Івана Ілліча були такі промовисті, що молодці збентежились і трохи подались назад. Вегетаріанська фізіономія майнула вбік. Ще секунда була виграна… Телєгін з піднятою гранатою навис над ними:

— Кидай…

І