Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Навпроти нього сидів гладкий, середніх літ військовий з білим аксельбантом. Яйцеподібний череп його був голий і масивний, як опора влади. На оббритому гладкому обличчі вартими уваги здавались товсті губи: він не перестаючи жував, звівши докупи брівні мускули, пильно поглядав на різноманітні закуски. Чарочка зникала у його великій руці, — видно, він звик більше до склянки. Коротко, закидаючи голову, випивав. Розумні голуйі ведмежі очиці його не спинялися ні на кому, немов він був тут насторожений. Військові схилялися до нього з особливою увагою. Це був недавній гість, герой уральського козацтва, оренбурзький отаман Дутов.
Недалеко від нього, між двома гарненькими жінками, блондинкою і шатенкою, сидів французький посол, мосьє Жано, у світло-сірій візитці, у сліпучій білизні. Маленьке личко його, з розкішними вусами і гострим носиком, було дуже поблякле. Він гортанно тріщав, схиляючись то до напівоголених принад шатенки (вона ударяла його за це квіткою по руці), то до перлово-рожевого плеча блондинки, що реготала так, ніби француз її лоскотав. Обидві дами розуміли по-французьки, тільки коли говорять повільно. Було очевидно, що жіночі принади звели з розуму бідолаху Жано. Але це не перешкоджало йому під час коротких пауз звертатися до солідного власника млинів Брикіна, який тільки що приїхав з Омська, або підняти бокал за доблесні вчинки отамана Дутова. Інтерес, що його виявляв мосьє Жано до сибірського борошна й оренбурзького м’яса та масла, вказував на його палку відданість білому рухові; в хвилини продовольчих утруднень французький посол завжди міг запропонувати урядові півсотні вагонів борошна та іншого… Знаходились скептичні особи, які твердили, що не завадило б, як це робиться всяким порядним урядом, запропонувати мосьє Жано подати повністю вірчі посольські грамоти… Але уряд вважав кращим шлях більш тактовний — довір’я до союзників.
За столом був ще один вартий уваги іноземець — смуглявий, бистроокий синьйор Пікколоміні (він запевняв, що це його справжнє прізвище). Він представляв у своїй особі дещо невиразно італійську націю, італійський народ. Короткий голубий мундир його був розшитий срібним шнуром, на плечах погойдувались величезні генеральські еполети. Він формував у Самарі спеціальний італійський батальйон. Уряд розводив руками: «Де він тут знайде італійців? Чорт його знає», — але гроші давав: все-таки союзники. В буржуазних колах йому значення не надавали.
Уряд не був присутній на цьому банкеті, крім безпартійних — лікаря Булавіна й помічника начальника контррозвідки Семена Семеновича Говядіна, який високо пішов угору по службі. Час обопільного захоплення, коли скидали більшовиків, минув. Члени уряду комузу, — всі до єдиного твердокам’яні есери, — верзли таку нісенітницю про завоювання революції, що тільки чехи, які ні чорта не розуміли в російських справах, могли ще їм вірити. Звичайно, на перший час, — коли робили переворот і треба було заспокоїти робітників і селян, — есерівський уряд був навіть чудовий. Самарське купецтво само повторювало есерівські лозунги. Але ось уже й Волгу звільнили від Хвалинська до Казані, і Денікін завоював мало не весь Північний Кавказ, і Краснов підходить до Царицина, і Дутов розчистив Урал, і в Сибіру як день, так виникають грізні білі отамани, — а ці нечесані голодранці Вольський, Брушвіт, Климушкін з товаришами, що засідають у пишному палаці самарського предводителя дворянства, і досі не можуть заспокоїтись: як би це їм все-таки довести до Установчих зборів. Тьху! І велике купецтво рішуче стало переходити на інші лозунги — простіші, міцніші, зрозуміліші…
Дмитро Степанович говорив, звертаючись головним чином до іноземців:
— … У змії висмикнуто жало. Цей феноменальний, поворотного значення факт недостатньо врахований… Я говорю про шістсот мільйонів золотих карбованців, що знаходяться зараз у наших руках… (У мосьє Жано вуси стали сторч. «Браво!» — крикнув він, потрясаючи бокалом; очі Пікколоміні загорілись, як у диявола). У більшовиків висмикнуто золоте жало, панове… Вони ще можуть кусати, але вже не смертельно. Вони можуть погрожувати, але їх не більше злякаються, ніж жебрака, який вимахує костуром… У них більше нема золота — нічого, крім друкарського верстата…
Брикін, купець з Омська, раптом роззявив рота, громогласно зареготав на ці слова і, витираючи салфеткою шию, пробурмотів: «Ох, діла, діла, господи!»
— Панове іноземні представники, — продовжував лікар Булавін, і в голосі його з’явився метал, якого раніш не бувало, — панове союзники… Дружба дружбою, а грошики грошиками… Вчора ми були для вас майже оперетковою організацією, якимось тимчасовим утвором, скажімо, як ота гуля, що неминуче вискакує після удару… (Чечек нахмурився, мосьє Жано й Пікколоміні зробили обурені жести…) — Дмитро Степанович з лукавством усміхнувся. — Сьогодні всьому світові вже відомо, що ми солідний уряд, ми — хранителі золотого державного фонду… Тепер ми договоримось, панове іноземні представники… — Він сердито стукнув кісточками пальців по столу. — Зараз я говорю як приватна особа серед приватних осіб в найінтимнішій обстановці. Але я передбачаю всю серйозність висловлених мною думок… Я передбачаю, як рушать пароплави із зброєю, з мануфактурою в російські гавані… Як виникнуть гігантські білі армії. Як меч суворої кари впаде на зграю розбійників, що верховодять у Росії… Шестисот мільйонів вистачить на це…
Панове іноземні представники! Допомога, широка і щедра — законним представникам російського народу!
Він пригубив з бокала й сів, насупившись і сопучи… Всі за столом гаряче заплескали в долоні. Купець Брикін крикнув:
— Спасибі, брат… Оце правильно, це, брат, по-нашому, без соціалізму…
Устав Чечек, коротко обсмикнув на животі паска:
— Скажу коротко… Ми віддавали і ми віддамо своє життя за щастя братів по крові — росіян… Хай живе велика, могутня Росія, ура!
Тут уже буквально загримів весь стіл від оплесків, дамські простягнуті
