Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Червоноармійці кинулись у каюти по гвинтівки. Хведін сам став за капітана і лаявся на всю водну широчінь такими прокльонами, що люди на острові зразу заспокоїлись, на обличчях з’явились усмішки. Хведін зопалу хотів був зразу атакувати місто в лоб з пароплава, висадити десант і розправитися. Але його спинив Іван Ілліч. В короткій суперечці Телєгін довів, що атака без підготовки неможлива, що неодмінно її треба комбінувати з обхідним рухом, і що Хведін не знає сил противника, і — може, у них артилерія?
Хведін тільки заскреготав зубами, але погодився. Нароплав під пострілами спускався заднім ходом по течії і зайшов із західного боку острова, звідки місто було закрите ліском. Тут ошвартувалися. Люди з острова висипали на піщаний берег, — було їх чоловік з п’ятдесят, обдерті, розпатлані.
— Та ви слухайте як слід, чорти, що ми вам говорити будемо, — кричали вони.
— До нас на підмогу Захаркін іде з пугачовськими партизанами.
— Ми ще позавчора до нього ходака послали.
І вони розповіли, що позавчора місцеві буржуї збройним наскоком зненацька захопили Совдеп, телеграф і пошту. Офіцери начепили погони, кинулись до арсеналу, відібрали кулемети. Озброїлись гімназисти, купчики, чиновники, навіть соборний диякон бігав по вулиці з мисливською рушницею. Ніхто не сподівався перевороту, не встигли вхопити гвинтівки.
— Наші командири розбіглися, продали командири…
— Ми — як барани, метаємось.
— Ех, ви! — тільки й сказав на це Хведін. — Ех, ви, сухопутні!..
На березі всі спільно стали радити військову раду. Телєгіна обрали секретарем. Поставили питання: відбирати Хвалинськ у буржуїв чи не відбирати? Вирішили відбирати. Питання друге: ждати пугачовських партизанів чи брати місто своєю силою? Тут засперечалися. Одні кричали, що треба ждати, бо у пугачовців є гармата, другі кричали, що ждати не можна — з хвилини на хвилину зверху з Самари підбіжать білі пароплави. Хведіну обридли суперечки, — махнув рукою:
— Ну, годі горло дерти, товариші. Ухвалено одноголосно: до вечора щоб Хвалинськ був наш. Запротоколь, товаришу Телєгін.
В цей час на лівому березі, на кручі, з’явилися верхівці: спочатку вискочили двоє, потім четверо, побачили пароплав — кудись поскакали. Потім зразу весь берег заряснів вершниками, на сонці блищали широкі списи, зроблені з кіс. Хвалинські почали кричати:
— Ге-еее-й, чиї будете-е-е?
Звідти відповіли:
— Загін Захаркіна, пугачовської селянської армії…
Хведін узяв рупор, надуваючи шию, загудів:
— Братішки, ми вам зброю привезли, махай на острів… Хвалинськ будемо брати…
Звідти закричали:
— Гаразд!.. У нас гармата є… Гони сюди пароплав…
Вершники на березі були одним із загонів партизанської селянської армії, що билася в самарських степах проти волостей, які визнали владу самарського тимчасового уряду.
Армія виникла зараз же після того, як чехословаки зайняли Самару. Місто Пугачовськ, — колись Миколаївськ, — стало центром формування. Сюди збиралися всі гарячі голови, хто охочий був поїздити на конях, всі, хто загнаний був знаменитим земельним скупником Шехобаловим на злиденний селянський наділ, всі, хто судився за землю з багатющими уральськими станичниками, всі, у кого через край перехлюпувалась душа, народжена в безкраїх степах, де вільно шумить пшениця, де селянин, поганяючи неквапливих волів, іде за важким плугом.
Противник виникав усюди, як степовий міраж. В селі збирався сход, багатенькі мужики, унтер-офіцери царської армії, приїжджі з Самари переодягнені агітатори кричали, що нема такого закону, щоб бідняк, батрак, безземельний бродяга сідав правити волостю, брав у заможних селян землю і хліб. І сход ухвалював надсилати в сусідні села ходаків, щоб окопувались. Зразу піднімалась ціла волость, витягали з потайних місць зброю, проорювали плугом борозни на кордоні, копали окопи на десятки верст.
В деяких місцях проголошувалась республіка з підпорядкуванням самарському центру. Охорона території доручалась кінноті, піхота мобілізувалась тільки в разі нападу червоних. Для озброєння кінноти придатні були коси, — їх сторч прив’язували до тичок. Такі куркульські армії були страшні. Вони з’являлися несподівано з степового марева, налітали в хмарах куряви на цепи й кулемети червоних. Тут билися свої: брат на брата, батько на сина, кум на кума, — значить, без страху і нещадно. Розбивши червоних, кіннота озброювалась кулеметами й гвинтівками, але кіс не кидала.
Ні літописів, ні воєнних архівів не залишилось від цієї великої селянської війни в самарських степах, де ще збереглися в пам’яті походи Омеляна Пугачова. Хіба тільки на храм засперечаються за відром горілки батько з сином про колишні бої, докоряючи один одному за стратегічні помилки.
— Пам’ятаєш, Яшко, — скаже батько, — почали ви в нас гатити під Колдибанню з гармати? Неодмінно, думаю, це мій Яшка, сучий син… От же свого часу вух йому не поодривав. А здорово ми вас наполохали… Добре, що ти мені тоді не попався…
— Хвались, хвались! А взяла наша…
— Нічого, при нагоді — знову розійдемось.
— Що ж, і розійдемось… Ти як був куркуль, так і своєю кривавою точкою зору і лишився.
— Вип’ємо, синку!
— Вип’ємо, тату!
Пароплав підійшов до лівого берега. Кинули трап, і на борт піднявся командир пугачовського загону Захаркін. Чоловік із закарлюченим носом, як у орла стерв’ятника. Він був такий дужий і кремезний, що сходні затріщали під ним. Злинялий френч його тріснув під пахвами. По високих чоботях била крива шабля. Його старші брати, селяни Утевської волості, командували вже дивізіями.
За ним піднялося шестеро партизанів — командний склад, — одягнені мальовничо й незвичайно: вилинялі, в дьогтеві й поросі сорочки, розстебнуті коміри, у того валянки з шпорами, у того — личаки; кулеметні стрічки, гранати за поясом, німецькі плоскі штики, обрізи.
Захаркін і
