Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Негайно оголосити наказ по армії… Мені — коня…

На світанку Іван Ілліч Телєгін, після перев’язки, розшукуючи штаб свого полку, пробирався поміж возами. В цей час з боку вокзалу вулицею пролетіла купка конвойних з розмаяними башликами, попереду скакав сурмач, за ним — двоє: Сорокін, що рвав повід у гриватого коня, і козак із значком головнокомандуючого на списі. Як нічні духи у вихорі куряви, вершники помчали в бік пострілів.

На возах, мокрих від роси, підводились заспані голови, виставлялись бороди, хрипіли голоси. І вже далеко в степу співала сурма горніста, що скакав на коні, оповіщаючи про те, що головнокомандуючий близько, тут у бою, під кулями… «Зіб’ємо ворога, та-та-та, — співала сурма, — до перемоги і слави вперед… Для героя смерті нема, але слава навік, та-та-та…»

В мазаній хаті з вибитими віконцями Іван Ілліч знайшов Гимзу. Більше нікого з штабу полку тут не було. Гимза сутулувато сидів на лаві, величезний і похмурий, рука його з дерев’яною ложкою висіла між розведеними коліньми. На столі стояв горщик з борщем і поруч туго напханий портфель — весь апарат начальника особливого відділу.

Гимза, здавалося, дрімав. Він не ворухнувся, тільки повернув очі в бік Івана Ілліча:

— Поранений?

— Дрібниця, подряпина… Провалявся півночі в пшениці… Відбився від своїх, — така плутанина… Де полк?

— Сядь, — сказав Гимза. — їсти хочеш?

Він насилу підняв руку, віддав ложку. Іван Ілліч накинувся на горщик з прохололим борщем, аж застогнав. З хвилину їв мовчки.

— Наші билися вчора, товаришу Гимза, цепи і піднімати не треба: на триста, на чотириста кроків кидалися в штики…

— Попоїв, годі, — сказав Гимза. Телєгін поклав ложку. — Ти чув наказ по армії?

— Ні.

— Сорокін — верховний головнокомандуючий. Зрозуміло?

— Ну що ж, це добре… Ти бачив його вчора? Кинувши повіддя, пер у самий вогонь, — червона сорочка, весь на видноті. Бійці, як забачать його, — ура! Якби не він учора, — не знаю… Ми ще дивувалися вчора: просто цезар.

— Отож-бо, що цезар, — сказав Гимза. — Жаль —, розстріляти його не можу.

Телєгін опустив ложку:

— Ти… смієшся?

— Ні, не сміюсь. Тобі однаково цих ділов не зрозуміти. — Важким поглядом, не кліпаючи, він дивився на Івана Ілліча. — Ну, а ти не зрадиш? (Телєгін спокійно глянув йому в очі). Ну що ж… Хочу доручити тобі трудну справу, товаришу Телєгін… Думаю я, — мабуть, ти найбільш підходящий… На Волгу тобі треба їхати.

— Слухаю.

— Я напишу всі мандати. Я тобі дам листа до голови Військової ради. Якщо ти не справишся, не передаси, — тоді краще йди до білих, назад не з’являйся. Зрозумів?

— Гаразд.

— Живим в руки не давайся. Більше за життя бережи листа. Потрапиш у контррозвідку, — все зроби, з’їж цього листа, чи як там… Зрозумів? — Гимза заворушився й опустив на стіл кулак так, що горщик підстрибнув. — Щоб ти знав, — в листі ось що буде: армія в Сорокіна вірить. Сорокін зараз герой, армія за ним куди завгодно піде… І я вимагаю розстрілу Сорокіна… Негайно, поки він революцію не осідлав. Запам’ятав? Ці слова — твоя смерть, Телєгін… Зрозуміло?

Він помовчав. По лобі його повзли мухи. Телєгін сказав:

— Добре, буде зроблено.

— Значить, їдь, друже… Не знаю, — через Святий Хрест, на Астрахань — далеко… Краще тобі пробиратися Доном на Царицин. До речі, розвідаєш, як там у білих в тилах… Візьми офіцерські погони, покрасуйся. Які тобі — капітанські чи підполковницькі?

Він усміхнувся, поклав Телєгіну руку на коліно, поляпав, як дитину:

— Поспи годин зо дві, а я напишу листа.

Тритижнева відпустка була нарешті одержана. Вадим Петрович Рощин, розбитий, хворий, розтерзаний суперечностями, перебував у той час у добровольчому гарнізоні на станції Великокняжеській. Великих боїв не було, — всі сили червоних відтягнулись далі на південь, на боротьбу з головними силами Денікіна. А тут, по станицях на річках Маничі й Салі, спалахували подекуди заворушення, але козачі каральні загони отамана Краснова проворною рукою заспокоювали гарячі голови: де напоумляли честю, де шомполами, а де вішали.

Він усміхнувся, поклав Телєгіну руку на коліно, посилаючись на контузію. Коли можна було, не ходив на офіцерські гульбища, що влаштовувались на відзначення перемог Денікіна. І дивно: тут, в гарнізоні, так само, як і в діючій армії, до Рощина всі ставились насторожено, з прихованою ворожнечею.

Кимось, десь була пущена чутка про його «червоні підштанки», — так до нього це і прилипло.

В окопах під Шабліївкою вільноопреділяючийся Онолі стріляв у нього. Рощин виразно пам’ятав цю мить: гуркіт снаряда з бронепоїзда, крик ротного: «Лягай!» Розрив. І — запізнілий револьверний постріл, удар, як палицею, в потилицю, і східні очі Онолі, що. мигнули лютою радістю.

Тільки один чоловік міг повірити на слово честі Рощину — генерал Марков. Але він був убитий, і Вадим Петрович вирішив більше не порушувати непевної справи проти хлопчиська.

Його мучило: звідкіля ж така ненависть до нього? Хіба не було ясно, що він чесний, що він безкорисливий, що його вчинками керує тільки ідея величі Росії? Не за генеральськими погонами він пішов у ці страшні степи…

Рощину бракувало уміння нещадно ясно бачити речі. Розум його офарбовував світ і події в те, що він сам вважав кращим і головним. Те, що не підходило, пропускалось мимо очей, від настирливого він кривився. І світ він уявляв собі як закінчену систему. Походило це,