Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
В усякому разі, до наступу він готувався діяльно: до станції Тимашевської стягалися запаси вогневого спорядження і фуражу, вивантажувались снаряди, величезні обози відходили в степ. Армія розгорталася в районі Тимашевської фронтом на південний схід, щоб одночасно ударити на Кореневську і на північ від неї — на Виселки.
На світанку 15 липня польові гармати червоних відкрили ураганний вогонь по Кореневській, і через годину лава за лавою кінні сотні вдерлися в селище й на станцію. Рубали кадетів із свистом, збивали кіньми, в полон взяли тільки тих, хто ще здалека кинув гвинтівку. Піхотні частини йшли цілу ніч і в Кореневській негайно почали окопуватись не півкільцем, як під Білою Глиною, а суцільним овальним оточенням.
Біле сонце сходило в імлі пилу і спеки. Скрізь у степу був рух: мчала кіннота, повзли полки, гуркотіли колесами батареї, чулася лайка, удари, постріли, кінське вищання, хрипкі крики команди. До самого обрію тягнулись обози. День був гарячий, як піч. Сорокін на півдорозі покинув штаб і верхи на білому від мила жеребці крутився серед військ. Від нього, як хорти, летіли з наказами чергові й вістові.
Шапку він загубив під час скачки, черкеску скинув. На ньому була шовкова малинова сорочка з закоченими вище ліктів рукавами, сині кавалерійські штани, тісно підперезані оздобленим пасочком. Всюди бачили його чорне від поту й пилу обличчя, вишкірені зуби. Він перемінив уже третього коня, оглядав розташування батарей, окопи, де піхотні частини по-кротячому закопувались у чорнозем, вискакував у степ до секретів, мчав до обозів із снарядами, що під’їжджали і розвантажувались, помахом нагайки підкликав командирів і, перехиляючись до них із сідла, гарячий і страшний, з шаленими очима, вислухував рапорти. Він, наче диригент гігантського оркестру, натягав нитки музики битви, що починалася. Він покинув біля вокзалу коня, що важко носив боками, вбіг у відділення телеграфу, відіпхнув ногою від порога труп у погонах, з розсіченим черепом, і, читаючи стрічку, що бігла з апарата, відчував шалене, п’янюче збудження: з півдня, залишивши станцію Динську, спішно підходили війська Дроздовського і Казановича — приймати бій.
Дроздовці вирушили на возах — цілий день у хмарах гарячого пилу мчали по степу сотні підвід. Марковці генерала Казановича, навантажені разом з артилерією в поїзди, випередили їх і на світанку шістнадцятого прямо з вагонів кинулись в атаку на Кореневську.
Генерал Казанович стояв на цямрині колодязя біля залізничної будки і спокійно стежив за умілими рухами офіцерських цепів, що йшли без пострілу. Тонке, випещене обличчя його, з напівсивими довгими вусами і підстриженою бородою (як носив государ імператор), було насмішкувато-зосереджене, гарні очі холодно, з жіночною палкістю, усміхались. Він був такий певний результату бою, що й хвилини не захотів ждати дивізії Дроздовського. Він був суперником Дроздовського в шуканні слави, хворобливо самолюбним, обережним і, часто на шкоду справі, неквапливим. Він любив війну за її пишний розмах, за музику бою, за гучну славу перемог.
Величезний сонячний круг викотився з-за далеких могил, — у нього була липнева лють; сліпуче світло вдарило в очі більшовикам. Застукотіли кулемети, гарячу тишу розірвали залпи. Видно було, як з окопів піднімались густі цепи противника. Марковці бігли вперед, жодний не кланявся кулям. Назустріч їм повзли тисячі фігурок. Казанович підняв до очей бінокль. Дивно!
— Шрапнеллю три черги по товаришах! — наказав він телефоністові, що сидів біля колодязя. Дві батареї, заховані за насипом, відкрили вогонь. Низько над цепами противника рвонулись ватні клубки шрапнелі. Фігурки заметушились, вирівнялись і продовжували наступати. Тепер усе поле гримотіло від пострілів. Заревіли нарешті батареї більшовиків. Казанович, дивуючись, усміхнувся, вузька рука його з біноклем затремтіла. Марковці лягали, квапливо окопувались. Обличчя його зблідло під загаром. Він зіскочив з колодязя, присів над телефонним ящиком і викликав генерала Тимановського.
— Цепи лягають, — закричав він у трубку. — За всяку ціну збити ліве крило… Дорога секунда…
Зараз же з-за залізничного насипу, скочуючись під укіс, побігли марковці — резерви Тимановського. Купками, цеп за цепом, рішучі і схвильовані, вони зникали у високій пшениці, що вже обсипалася. Тимановський, — молодий, рум’яний, завжди смішливий, у папасі набакир, в брудній полотняній сорочці з чорними генеральськими погонами, — підхопивши шаблю, побіг за цепами. Діялось незрозуміле: більшовиків наче підмінили, всі моменти, коли вони неминуче повинні були завагатись, минули. Тепер весь степ повнився їх наступаючими фігурками. Шалено стукотіли добровольчі кулемети, — нові хвилі противника змінювали полеглих.
Там, де кінчався пшеничний лан, бігли з штиками наперевіс роти Тимановського — одна, друга… Казанович витягнувся, як струна, на цямрині колодязя. У вузьке поле бінокля він бачив люті потилиці марковців. Скільки напруження! Падають, падають! Він вів біноклем за тими, що мчали, — і раптом побачив роззявлені роти, широкі обличчя, матроські шапочки, голі бронзові груди… Більшовики-матроси… Зараз же все змішалося, збилося в клубок, — удар в штики. Болісна усмішка застигла на вишукано окреслених губах Казановича… Марковці не витримали. Залишки першої роти втекли в пшеницю, лягли. Друга рота відхлинула, лягла.
Тоді він зіскочив з колодязя і легко побіг по полю. Його побачили. Йому вдалося підняти цепи, кричачи: «Панове, панове, соромно!» Він кинув їх у штики, але вогонь був такий шалений, людей падало так багато, що цепи знову лягли. Невже це був програний бій?
О дев’ятій годині ранку з заходу почулися удари гармат Дроздовського. Сірою черепахою, перевальцем з’явився в степу броньовик. Дроздовці методично й не поспішаючи повели наступ. Третій раз піднялись цепи Казановича. Добровольці насувались тепер широким фронтом — півмісяцем. Цього удару не повинні були витримати більшовики.
Між окопами більшовиків з’явився вершник, — він несамовито скакав, вимахуючи блискотючим клинком. Вилетів на могилу, спинив коня. На вершнику була яскраво-червона сорочка з закоченими рукавами, голова закинута, він кричав і знову махав шаблею. І ось на цепи наступаючих дроздовців вилетіли лави кінноти. Низенькі злі конячки слались по землі. Постріли припинились. Далеко було чути свист клинків, виття, тупіт. Вершник у яскраво-червоній сорочці зірвався з могили і, кинувши поводи, помчав уперед. Здіймалась чорна хмара куряви, облягаючи поле бою. Дроздовці й марковці не витримали удару кінноти й побігли. Вони спинились і окопались за річечкою Кірпелі.
Іван Ілліч Телєгін, кривлячись і трясучись від болю, бинтував собі голову марлею
