Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Подряпина була невеличка, кістки не зачеплено, але боліло страшенно, — гвинтом скручувало весь череп. Він так ослаб від зусиль, що після перев’язки довго лежав на спині в пшениці.
Дивно було чути мирне, наче нічого й не сталося, тріщання коників. Невидимі в щілинах землі коники й великі зірки південної ночі та кілька вусатих колосків, що нерухомо висіли між очима й небом, — ось чим скінчилася кривава метушня, зойки і залізний гуркіт битви. Ще недавно стогнав десь недалеко ранений, — і він затих.
Хороша річ — тиша. Завмирав нестерпний біль у голові, — здавалося, заспокоєння наставало від цієї урочистої величності ночі. Промайнули були в пам’яті яскраві уривки дня, всього розкиданого на клапті ударами гармат, криками роззявлених по-звіриному ротів, спалахами ненависті, коли біжиш, біжиш, бачачи тільки вістря штика та бліде обличчя людини, яка стріляє в тебе. Але спогади увігналися в мозок так болюче, так скрутили раптом череп, що Іван Ілліч застогнав: швидше, швидше про що-небудь інше…
Про що ж інше міг він думати? Або оці страшні клапті тривалої події, якої не охопити уявою, — революція, війна, — або далекий, замкнений на замок сон про щастя — Даша! Він почав думати про неї (власне, він ніколи не переставав думати про неї), про її безпритульність: самотня, невміла, безпорадна, фантазерка…
Сердиті очі, а серце, як у птаха, тривожне, поривчасте, — дитя, дитя…
У відкиненій руці Іван Ілліч затиснув грудочку теплої землі. Заплющив очі. Розлучилась — певна, що назавжди. Дурненька… І ніхто твоїх сердитих очей не злякається… І ніхто вірніше за мене не любитиме, дурненька… Натерпишся образ, гірких, незабутніх…
З-під він у Івана Ілліча виступили сльози — ослаб від поранення. Під самим вухом почав тиркати, тріщати коник. Від світла зірок криваве, потоптане поле здавалося сріблястим. Все прикрила ніч… Іван Ілліч трохи підвівся, посидів, обхопивши коліна. Все було, як уві сні, як у дитинстві. Серце жаліло, плакало… Він устав і пішов, стараючись, щоб кроки не відбивалися в голові.
Кореневська була за версту звідси. Там де-не-де світились вогнища. Ближче, у видолинку, танцював над землею бездимний язик полум’я. Іван Ілліч відчув спрагу й голод і звернув у бік вогнища.
З усього поля брели туди темні постаті, — той легко поранений, той заблудив з розпорошеної частини, той волік полоненого. Перегукувались, чути було хрипку лайку, міцний регіт… Коло вогнища, де горіли шпали, лежало багато людей.
Іван Ілліч потягнув носом запах хліба, — всі ці припалі порохом люди жували. Поблизу вогню стояв віз із хлібом і з барилом, звідки худа, змучена жінка у білій косинці точила воду.
Він напився, одержав скибку і прихилився до воза, їв, дивлячись на зірки. Люди коло вогнища здавались заспокоєними, багато з них спали. Але ті, що підходили з поля, ще кипіли злістю. Лаялись, погрожували в темряву, хоч їх ніхто не слухав. Сестра роздавала скибки хліба і кварти з водою.
Один, чорнобородий, голий по пояс, приволік полоненого і збив його з ніг коло вогнища.
— От, сука, паразит… Допитуй його, хлопці.
Він копнув лежачого чоботом і відступив, підтягаючи штани. Запалі груди його роздувались. Іван Ілліч впізнав Чортогонова і — відвернувся. Кілька чоловік кинулись до лежачого, нагнулись:
— Вільноопреділяючийся… (Зірвали з нього погони, кинули у вогонь).
— Хлопчина, а злий, гадюка!
— За батьківські капітали пішов воювати… Видно, з багатеньких…
— Очима блискає, от сволота…
— Чого на нього дивитись, пусти-но…
— Стривай, може, в нього які-небудь папери, — в штаб його…
— Волочи в штаб…
— Ні! — закричав Чортогонов, кидаючись. — Він ранений лежить, я підходжу, — бачиш чоботи ось, — він в мене два рази стріляв, я його не віддам… — І він закричав до полоненого ще дикіше: — Скидай чоботи!
Іван Ілліч знову скоса глянув. Оббрита кругла юнацька голова вільноопреділяючогося виблискувала при вогні. Зуби були вишкірені, зіниці великих очей металися, маленький ніс весь узявся зморшками. Мабуть, він зовсім втратив розум… Різким рухом схопився. Ліва рука його, як нежива, висіла в розірваному, закривавленому рукаві. Між зубами залунав тихий свист, він навіть шию витягнув… Чортогонов поточився назад, — таке було страшне це живе видіння ненависті.
— Еге! — промовив з юрби чийсь густий голос. — А я ж його знаю, у батька його працював на тютюновій фабриці, — то ж ростовський фабрикант Онолі…
— Знаємо, знаємо, — загули голоси.
Нагнувши лоба, Валер’ян Онолі закрутив головою, закричав з пронизливим хрипінням:
— Мерзотники, хами, черррвона наволоч! В морду вас, в морду, в морду! Мало вас били, вішали, собаки? Мало вам, мало? Усіх за члени перевішаємо, хамові сволочі…
І, нічого вже не тямлячи, він схопив Чортогонова за кудлату бороду, почав бити його чоботом у голий живіт…
Іван Ілліч зараз же відійшов од воза. Грізно загомоніли голоси, гострий крик прорізав їх наростаючий гнів. Над юрбою піднялось розчепірене тіло Валер’яна Онолі, що дригало ногами, злетіло і впало… Високо шугнув над вогнищем стовп дрібних іскор…
В передранішній прохолоді степу заляскали батогами ще ліниві постріли, урочисто прокотився гарматний гуркіт. Це колони Дроздовського і Боровського знову пішли в наступ з-за річечки Кірпелі, щоб відчайдушним зусиллям повернути щастя на свій бік.
Тієї ж ночі командарм Сорокін одержав з Катеринодара наказ від ЦВК, що безперервно засідав, бути головнокомандуючим усіма червоними силами Північного Кавказу.
Повідомив його про це начальник штабу Бєляков: з телеграфною стрічкою кинувся в вагон головкома і, скинувши йога ноги з койки, прочитав наказ, освітлюючи стрічку бензиновою запальничкою. Сорокін, не маючи сили прокинутись, витріщав очі, падав на гарячу подушку. Бєляков почав трясти його за плечі:
— Та прокинься ти, ваше високопревосходительство, товаришу головнокомандуючий… Хазяїн Кавказу — зрозумів? Цар і бог — зрозумів?
Тоді Сорокін зрозумів усю величезну важливість
