Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Після цього добровольчим колонам залишалося тільки стиснути в лещатах Червону Армію, позбавлену командування, відрізану від бази й доріг. До вечора вони громили її з гармат і кулеметів. Люди металися в півкільці, свинцевий ураган косив в обличчя і в спину. Ошалілі люди піднімалися з окопів, кидались у штикові атаки і скрізь знаходили смерть. Надвечір Кутепов перепинив єдиний ще вільний шлях на північ і вогнем та холодною зброєю знищив групу червоних, яка пробивалася до залізниці. Смерком усе перемішалося в густій пшениці — і червоні й білі. Командири, бігаючи, як перепелиці в хлібі, збирали офіцерів і знову кидали в бій. В одному місці з окопів викинули на штиках хустки. Кутепов з офіцерами підскакав і був зустрінутий залпом і лютими матюками. Він утік, пригнувшись до шиї коня. Наказ головнокомандуючого був — не розстрілювати полонених; але ніхто не наказував їх брати.
Вранці Денікін повільно об’їжджав поле бою. Куди тільки не глянь — пшениця була витолочена. В розкішній синяві плавали стерв’ятники. Денікін поглядав на лінії окопів, що крутилися по полях через стародавні могили й балки; з них стирчали руки, ноги, мертві голови, мішками валялися тіла. Він був у ліричному настрої і, напівобернувшись, щоб до нього підскакав ад’ютант, промовив задумано:
— Та це ж усе руські люди. Жахливо. Немає повної радості, Василю Васильовичу…
Перемога була повна. Тридцятитисячна армія Калніна була розгромлена, перебита й розігнана. Тільки сім ешелонів червоних встигло проскочити в Катеринодар. Армія Сорокіна відрізувалась. Роз’єднувались остаточно окремі групи червоних військ: східна, в районі Армавіра, і приморська — Таманська армія. Денікінці захопили величезну здобич: три броньованих поїзди, броньові автомобілі, п’ятдесят гармат, аероплан, вагони гвинтівок, кулеметів, снарядів, багате інтендантське майно.
Враження від перемоги було приголомшливе. Отаман Краснов у новочеркаському соборі служив молебні й виголошував перед військами промову не гірш за свого друга — імператора Вільгельма. Хоч за три тижні денікінці втратили четверту частину армії, але склад її до перших чисел липня подвоївся: йшов безперервний потік добровольців з України, Новоросії, Центральної Росії; вперше почали формуватися військовополонені червоноармійці.
Після дводенного відпочинку Денікін розділив армію на три колони і повів широкий наступ на три фронти: на захід — проти Сорокіна, на схід — проти армавірської групи і на південь — проти залишків армії Калніна, що прикривали Катеринодар. Завдання було — очистити весь тил перед штурмом Катеринодара. Все було враховано й розроблено за законами найвищої воєнної науки. Денікін не врахував тільки єдиної і найважливішої обставини: перед ним була не ворожа армія, сили й засоби якої він міг би оцінити і зважити, а озброєний народ, незрозумілі йому сили. Він не врахував того, що одночасно з його перемогами в цій народній армії зростають ненависть і одностайність, що час бурхливих мітингів, коли скидалися невгодні командири і більшістю голосів ухвалювався наступ, минув, замінювався новою, ще дикою, але з кожним днем міцніючою дисципліною громадянської війни.
Все, здавалось, провіщало легку і швидку перемогу. Розвідка доносила про панічний рух військ Сорокіна, які відходили на Катеринодар, за Кубань. Але це було не зовсім так. Розвідка помилилась. За Кубань утікали дезертири і дрібні загони, відходили обози біженців. Тридцятитисячна група Сорокіна очищалась від усього небоєздатного, підтягалась і лютіла. Батайський фронт проти німців був залишений. Червоні ждали зустрічі у відкритому полі віч-на-віч з Денікіним. І сталося так, що Добровольча армія, окрилена перемогами, майже досягнувши мети, мало не загинула вся чисто в десятиденній кривавій битві з військами Сорокіна, що незабаром зав’язалася.
З бонапартівською погордою Сорокін відповів на запитання Кубано-Чорноморського ЦВК: «Агітаторів мені не потрібно. Денікінські банди агітують за мене. Історична доблесть моїх військ зіб’є всі перепони контрреволюції». Спинивши паніку в військах у перші дні наступу Денікіна, Сорокін, здавалось, опам’ятався від п’яної бездіяльності. День і ніч він гасав по фронту — у вагоні, на дрезині, верхи. Він влаштовував огляди, власноручно застрелив перед фронтом двох командирів за мляве ставлення до поточного моменту, витягаючись на стременах, говорив такі слова про ворогів народу, так матюкався з піною на скривлених губах, що червоноармійці переривали його ревінням, як буйволи у хмарі оводів. Він посилив роботу військових трибуналів і особливих відділів, оголосив смертну кару за несправність гвинтівки і давав по армії накази, де говорилося: «Бійці! Трудящі всього світу з надією дивляться на вас, вони принесуть вам свою великодушну подяку, — з відкритими очима і дужими грудьми ви йдете назустріч кривавому світанку історії. Паразити, повзучі гади, банди Денікіна і вся контрреволюційна наволоч повинні бути виметені вогнем і свинцем. Мир трудящим, смерть експлуататорам, хай живе всесвітня революція!»
Він сам у гарячковому збудженні складав ці накази, їх читали вголос по ротах. Українські селяни, донецькі шахтарі, фронтовики Кавказької армії, іногородні й козаки — вся строката, обдерта, галаслива братва, що не визнавала ніякого чорта, — слухали, як заворожені, ці пишні слова.
Начальник штабу Бєляков, розумний і досвідчений військовий, розробляв план наступу, власне — мав бути здійснений прорив усією тридцятитисячною групою крізь оточення, щоб вийти за річку Кубань. Так принаймні думав начштабу, який не мав ніякої надії на щасливий кінець зустрічі з Денікіним. Прорив намічався в районі станції Кореневської (між Тихорєцькою і Катеринодаром). Зайнявши Кореневську, не важко було впоратися з відрізаними на півдні від головних сил колонами Дроздовського і Казановича, повернути на Катеринодар, а там — що чорт пошле, так міркував начштабу. Становище його було дуже непевне: він усім нутром, і уві сні, і наяву, ненавидів червоних, але проклята доля зв’язала його з більшовиками. Коли б він потрапив до рук Денікіна, про якого він думав з тривожним і заздрісним захопленням, — смерть! Коли б його запідозрив Сорокін у недостатньому революційному запалі і недостатній ненависті до Денікіна, — смерть! Єдиною надією, правда, фантастичною, — як і всі події того часу, — була несамовита честолюбність Сорокіна. На цьому можна було грати: всіма силами висувати Сорокіна в диктатори, а там —
