Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

По-перше, це інше було суворо моральне, значить — вище… Говорилося про хліб. Раніш вона знала, що хліб можна купити або виміняти, — ціна йому відома: пуд борошна — пара штанів без латок. Але виявилось, що цей хліб революція гнівно відштовхує від себе. Хліб цей нечистий. Краще вмерти, але цього хліба не їсти. Три тисячі голодних людей зреклися сьогодні нечистого хліба.

Зреклися в ім’я… (Але тут у Дашиній бідній голові знову все сплуталось). В ім’я принижених і пригноблених… Адже так він сказав? Віддати всі сили, все поставити на карту, життя — за трудящих і експлуатованих… Ось чому у них ця трагічна суворість…

Куличок розказував, що з усіх країв світу готові простягнутися руки допомоги, руки з хлібом… Тільки — знищити радянський лад… Знищити — і буде хліб… В ім’я чого? В ім’я порятунку Росії. Порятунку від кого ж? Від самих себе… Але вони не хочуть «так» рятуватися, — вона сама бачила…

Бідна, бідна Дашина голова. Пізно ти, Дашенько, взялася до політики… «Стривай, — сказала вона, — стривай». Заклала руки за спину і пройшлась по кімнаті, дивлячись під ноги.

«Що може бути вище, ніж віддати життя за принижених і пригноблених?.. А Куличок каже, що від більшовиків гине Росія, і всі це кажуть…» — Даша заплющила очі, силкуючись уявити Росію як щось таке, що вона повинна любити більше за саму себе. Згадалась картина Сєрова: двоє коней на косогорі, смуга хмари на заході і розтріпана солом’яна покрівля… «Ні, це у Сєрова…» І в заплющені очі їй весело й дико вишкірився отой самий зубатий хлопець. Даша знову пройшлася… «Яка ж така Росія? Чому її рвуть у різні боки? Ну, я — дурна, ну, я нічого не розумію… Ах, боже мій!» — Даша стала пухкою пальців стукати себе в груди. Але й це не допомогло… «До Леніна побігти спитати? Ах, чорт, та я ж в іншому таборі…»

Всі ці жахливі суперечності і збентеження душі привели до того, що о шостій годині Даша насунула на очі шапочку і пішла до пам’ятника Гоголю. Чоловік із шпилькою зараз же одійшов від дерева:

— Спізнилися на три хвилини… Ну? Були? Чули Леніна? Розкажіть саму суть… Як він приїхав, хто його супроводив, чи була охорона на трибуні?

Даша помовчала, збираючись з думками:

— Скажіть, в ім’я чого його хочуть убити?

— Ага! Чого ви так думаєте? Ніхто не збирається…

Так, так, так… Значить — на вас вплинуло? Ну, ще б пак… От через те він такий і небезпечний.

— Але він говорить справедливі речі.

Витягнувши шию, з усмішечкою — тоненькою і вологою, під самі Дашині очі, — він спитав улесливо:

— Так що ж, може б, вам відмовитись, га?

Даша відсунулась. А в нього шия витяглась, як гумова, в самі Дашині зіниці блиснули зайчики його пенсне. Вона прошепотіла:

— Я нічого не знаю… Я нічого більше не розумію… Я повинна бути переконана, я повинна бути переконана…

— Ленін — агент німецького генерального штабу, — просвистав чоловік із шпилькою. Потім він витратив з півгодини на те, щоб розтлумачити Даші про пекельний план німців: вони посилають найнятих за величезні гроші більшовиків у запломбованому вагоні, більшовики руйнують армію, дурять робітників, знищують вітчизняну промисловість і сільське господарство… Через якийсь місяць німці візьмуть Росію голими руками.

— Зараз більшовики роздувають громадянську війну, кричать про хлібну блокаду і разом з тим розстрілюють мішечників — наших рятівників… Вони свідомо організовують голод… Ви бачили, як сьогодні кілька тисяч дурнів дивилися в рот Леніну… Хочеться кусати собі руки від болю. Він о'бдурює маси, мільйони, весь народ… В одному плані, фізичному, він — «великий провокатор»… В другому… — він хитнувся до Дашиного вуха і шепнув одним подихом, — антихрист! Пам’ятаєте пророкування? Строки здійснюються. Північ іде війною на південь. З’являються залізні вершники смерті, — це танки… В джерела вод падає зірка Полинь, — це п’ятикутна зірка більшовиків… І він говорить народові, як Христос, тільки все навпаки, перекручено… Сьогодні він і вас намагався спокусити, але ми вас не віддамо… Я переведу вас на іншу роботу.

Нез’ясованим залишилося третє питання. (Даша знову повернулась додому, лягла на ліжко, прикривши ліктем очі). Їй раптом остогидло думати… «Та що мені, справді, — сто років? Бридка я, як смертний гріх? Візьму і дам собі волю… Хочеш іти в «Метрополь» — іди… Для кого ховати все це, що не хоче бути захованим, душити в грудях крик щастя? Для кого з такою мукою стискати коліна? Для чиїх пестощів? Дурна, дурна, страхополох…

Та розпростайся ж, кинься… Все одно — к чорту любов, к чорту себе…»

Вона вже знала, що піде в «Метрополь». І якщо роздумувала, то тільки тому, що не настав ще час іти, — були сутінки — найотрутніший час для роздуму. В будинку повільно, як на башті, годинник продзвонив дев’ять. Даша рвучко зіскочила з ліжка… «Ганебно так хвилюватися, не хочу!..»

Вона поспішно роздяглася і в самій сорочці побігла в ванну, де були скидані дрова, сундуки, манаття. Стала під душ. Крижаний дощ упав на спину, Даша майже задихнулась. Мокра повернулась у кімнату, стягла з ліжка простиню, витерлась, цокочучи зубами.

І навіть і в цю хвилину не прийшло рішення: вона дивилась то на старе платтячко, скинене прямо на підлогу, то на вечірнє, перекинуте через спинку крісла. І знову зрозуміла, що це — полохливість, тільки відстрочка. Тоді вона почала одягатися. Дзеркала не було, і слава богу! Накинула соболевий палантин і, як злодійка, вийшла на вулицю. Були вже глибокі сутінки. Вона йшла бульварами. Мужчини здивовано проводжали її очима, навздогін летіли зауваження, не дуже заспокійливі. З-під дерева метнулися двоє в солдатських шинелях, гукнули: «Паразит, зажди, куди