Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Потім він дав їй адресу явки, пароль і передав ключ від кімнати. Він пішов у напрямку Арбатських воріт. Даша вийняла з сумки фотографію і довго розглядала її. Коли замість цього обличчя всрна почала бачити інше, що випливало з-за малинових портьєр минулої ночі, — вона швидко закрила сумочку і теж пішла, нахмурена, із стуленими губами. Маленький хлопчик на кривих ніжках задріботів був за нею, але ляпнувся на пісок кволим тільцем і гірко заплакав.

Дашина кімната була на Сівцевому Вражку, в старенькому особнячку у дворі. Видно, будинок був покинутий. Даша ледве достукалась з чорного ходу: її зустріла брудна низенька бабуся з вивернутими повіками, на вигляд — нянька, що прижилася при домі. Вона довго нічого не розуміла. Впустивши, нарешті, і провівши Дашу до її кімнати, почала незрозуміло розповідати:

— Розлетілись ясні соколи — і Юрій Юрійович, і Михайло Юрійович, і Василь Юрійович, а Василькові на провідному тижні тільки шістнадцятий рік пішов… Вже почала їх за упокій душі поминати…

Даша відмовилась від чаю, роздяглася, лягла під ватяну ковдру і в темряві заплакала гіркими слізьми, затуляючи рота подушкою.

Вранці біля пам’ятника Гоголю вона одержала інструкції і наказ — завтра вранці бути на заводі. Думала повернутися додому, але передумала — пішла в кафе «Бом». Там затоптався коло неї Жиров, питаючи, куди вона зникла, чому пішла без речей. «Жду від Мамонта телефонограми, що йому відповісти про вас?» Даша відвернулась, щоб він не побачив, як у неї запалали щоки… Сама, почуваючи, що бреше, подумала: «Кінець кінцем —: інструкція така, що треба продовжувати з ними знайомство…»

— За речами зайду, — сказала вона сердито, — а там побачимо.

З пакунком, де лежали дорогоцінний палантин, білизна і вчорашнє плаття, вона повернулася додому. Коли розгорнула речі, кинула на ліжко, глянула, — її охопив такий дрож, зуб на зуб не потрапляв, плечі знову відчули вагу його руки і зуби — холод його зубів… Даша сіла перед ліжком і сховала обличчя в запашне хутро.

«Що ж це таке, що ж це таке?» — безтямно повторювала вона…

Вранці вона одяглася, як звеліли, в темне ситцеве платтячко, закуталась хустинкою по-пролетарськи (вона повинна була удавати з себе колишню покоївку з багатого дому, згвалтовану паном; платтячко їй привіз чоловік із шпилькою) і трамваєм поїхала на завод.

У неї не було перепустки. Дідок-сторож на воротях підморгнув їй: «Що, дівко, на мітинг? Іди в головний корпус». По гнилих дошках вона пішла повз звалища іржавого заліза і шлаку, повз повибивані величезні вікна. Всюди було порожньо, в безхмарному небі тихо диміли труби. їй вказали на заяложені дверцята в стіні. Даша увійшла в довгий цегляний зал. Похмуре світло проникало сюди крізь закопчений скляний дах. Все було голе й відкрите. З мостів звисали ланцюги підйомних кранів. Нижче тяглися вали трансмісій, нерухомо на їх шківах висіли приводні паси. Незвичне око дивували чорні станини, то присадкуваті, то витягнуті, то розкарячені обриси стругальних, токарних, фрезерних, довбальних верстатів, чавунні диски фрикціонів. За широкою аркою, в напівтемряві вимальовувалось підбочене громаддя тисячопудового молота.

Тут були машини й механізми, які там, за похмурими стінами заводу, наповнювали життя світлом, теплом, рухом, розумністю, розкішшю. Тут пахло залізними стружками, машинним мастилом, землею і махоркою. Безліч людей стояло перед дощаною трибуною, багато хто сидів на станинах верстатів, на високих підвіконниках.

Даша пробралась ближче до трибуни. Рослий хлопець, оглянувшись, відкрив широкою посмішкою зуби — білі на замурзаному обличчі, — кивнув на верстат, подав руку. Даша стала на верстаті під вікном. Кругом кілька тисяч голів, — обличчя нахмурені, лоби наморщені, роти стиснені. Щодня на вулицях, у трамваях вона бачила ці обличчя — звичайні російські, стомлені, з поглядом, що не пускає в себе. Одного разу, — це було ще до війни, — під час неділішньої прогулянки по островах два помічники присяжних повірених, що супроводили Дашу, завели розмову про ці обличчя. «Візьміть паризьку юрбу, Даріє Дмитрівно, — вона весела, добродушна, шумує радістю… А у нас — кожен дивиться вовком. Он ідуть двоє робітників. Хочете, підійду, скажу щось жартома… Образяться, не зрозуміють… Безглуздий, тяжкий російський народ…» Тепер оці, що не люблять жартів, стояли схвильовані, похмурі, зосереджено-рішучі. Це — ті самі обличчя, але потемнілі від голоду, ті самі очі, але погляд — засвічений, нетерплячий.

Даша забула, чого прийшла. Враження життя, куди вона кинулась з порожнього вікна вулиці Червоних Зір, підхоплювали її, як птицю буря. Вона з незайманою щирістю вся віддалась цим новим враженням. Вона зовсім не була дурненькою жінкою, але, — так само, як багато інших, — полишена на саму себе, на свій мізерний досвід. В ній була жадоба правди, особистої правди, жіночої правди, людської правди.

Доповідач говорив про становище на фронтах. Втішного було мало. Хлібна блокада посилювалась: чехословаки відрізували сибірський хліб, отаман Краснов — донський. Німці нещадно розправлялися з українськими партизанами. Флот інтервентів загрожував Кронштадту й Архангельську. «Але все-таки революція повинна перемогти!» — доповідач кинув лозунги, увігнав їх кулаком у простір і, вхопивши портфель, збіг з трибуни. Йому поплескали в долоні, але мляво, — справи повертались так, що не заплещеш. Похнюпились голови, прикрились бровами очі.

Зубатий хлопець, — Даша зустрілася з ним очима, — знову весело до неї вишкірився:

— От, дівко, біда, — як тих мишей, хочуть заморити… Що ти вдієш?..

— А ти злякався? — сказала Даша.

— Тобто я? Страх як злякався. (На нього сердито зацитькали: «Тихше, ти, чортяко!») А тебе як звуть?

Даша подивилася на нього, — на мускулястих грудях розхристана чорна сорочка, воляча шия, весела голова, усмішка, спітнілі кучері, охочі до жінок круглі очі, весь чорний…

«— Ач який! — сказала Даша. — Чого ти вишкіряєшся?

Мамка з лавки впустила. А ти ось що, — післязавтра їдьмо з нами на фронт. Гаразд? Однаково тобі тут пропадати в Москві… З гармошкою поїдемо, дівко…