Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Ну вас к чорту, справді, товариші! Чого даремно лякаєте. У мене ордер від Мамонта.
— Покажи.
При місячному світлі четверо бойовиків, що сховали безбороді щоки у зведені коміри й очі — під козирки кепок, оглянули ордер. Обличчя Жирова, як неживе, застигло, розтягнуте усмішкою. Один з чотирьох спитав грубо:
— А для кого ж?
— Ось, для товаришки, — Жиров схопив Дашину руку, — вона артистка з Петрограда… Необхідно одягнути… Вступає в нашу групу…
— Гаразд. Заходь…
Даша і Жиров увійшли в тьмяно освітлений вестибюль з кулеметом на сходах. З’явився комендант — низенький, з надутими щоками студент у форменій куртці і фесці. Він довго вертів і читав ордер, непривітно спитав Дашу:
— Що з речей потрібно?
Відповів Жиров:
— Мамонт наказав — з ніг до голови, щонайкраще.
— Тобто як це — наказав Мамонт… Пора б знати, товаришу: тут не наказують… Тут не крамничка… (У коменданта в цей час засвербіло на стегні, він дуже скривився, почухав). Добре, ходімо.
Він вийняв ключа і пішов попереду в колишню гардеробну, де тепер містилися склади Будинку анархії.
— Даріє Дмитрівно, вибирайте, не церемоньтесь, це все належить народові…
Жиров широким розмахом вказав на вішалки, де рядами висіли соболеві, горностаєві, чорно-бурі палантини, шиншилові, мавпячі, котикові шубки. Вони лежали на столах і просто купами на підлозі. В розкритих чемоданах навалені плаття, білизна, коробки з взуттям. Здавалось, сюди були вивезені цілі склади розкоші. Комендант, байдужий до цього багатства, тільки позіхав, присівши на ящик.
— Даріє Дмитрівно, беріть усе, що сподобається, я заберу; ходімо нагору, там переодягнетесь.
Що там не кажи про Дашині складні переживання, — насамперед вона була жінкою. У неї порожевіли щоки. Тиждень тому, коли вона в’янула, як конвалія, коло вікна, і здавалось, що життя скінчене і ждати нічого, — її не спокусили б, мабуть, ніякі скарби. Тепер усе навколо розсунулось, — те, що вона вважала в собі скінченим і непорушним, почало рухатись. Настав той дивний стан, коли бажання і надії, прокинувшись, пориваються у тривожний туман завтрашнього дня, а сучасне — все в руїнах, як покинутий будинок.
Вона не впізнавала свого голосу, дивувалась з своїх відповідей, вчинків, спокою, з яким сприймала фантастику, що закрутилася навколо. Якимось інстинктом самозбереження, що дрімав досі, вона відчула, що зараз треба, розпустивши вітрила, летіти, викинувши за борт вантаж.
Вона простягнула руку до сивого соболевого палантина:
— Будь ласка, оцей.
Жиров глянув на коменданта, той труснув щоками. Жиров зняв палантин, перекинув через плече. Даша нахилилась над розкритим кофр-фором, — на мить стало противне це чуже, — занурила по лікоть руку під купку білизни.
— Даріє Дмитрівно, а туфельки? Беріть уже й черевики для дощу. Вечірні туалети — в тому гардеробі. Товаришу комендант, дай ключика… Для артистки, розумієш, туалет — знаряддя виробництва.
— Байдуже, беріть, що хочете, — сказав комендант.
Даша і за нею Жиров з речами вийшли на другий поверх, в невеличку кімнату, де було дзеркало, пробите кулею. Серед павутиння розколин у туманному склі Даша побачила якусь іншу жінку, яка повільно натягала шовкові панчохи. Ось вона опустила на себе тонесеньку сорочку, наділа білизну в мереживі. Переступаючи туфельками, відкинула набік штопане. Накинула на голі худі плечі хутро… Ти хто ж, любко моя? Кокоточка? Грабіжниця? Злодійка?.. Але яка ж хороша… Так значить, — все попереду? Ну що ж, — потім якось розберемося…
Великий зал ресторану в «Метрополі», пошкоджений жовтневим бомбардуванням, уже не працював, але в кабінетах ще подавали їжу і вино, бо частина готелю була зайнята іноземцями, переважно німцями і тими з відчайдушних ділків, хто зумів добути собі іноземний — литовський, польський, персидський — паспорт. В кабінетах бенкетували, як у Флоренції під час чуми. По знайомству, з чорного ходу, пускали туди й корінних москвичів, — переважно акторів, певних, що московські театри не дотягнуть і до кінця сезону: і театрам, і акторам — безпросвітна загибель. Актори пили, не шкодуючи життя.
Душею цих нічних гульбищ був Мамонт Дальський, драматичний актор, трагік, чиє ім’я в недавньому минулому гриміло не менш гучно, ніж Россі. Це був чоловік дикого темпераменту, красень, картяр, розважний безумець, небезпечний, величний і хитрий. За останні роки він виступав рідко, тільки в гастролях. Його зустрічали в картярських домах у столицях, на півдні, в Сибіру. Розповідали про його неймовірні програші. Він починав старітись. Казав, що залишає сцену. Під час війни брав участь у темних комбінаціях з поставками. Коли почалась революція, він з’явився в Москві. Він відчув гігантську трагічну сцену і захотів зіграти на ній головну роль у нових «Братах-розбійниках».
З усією переконливістю геніального актора він заговорив про священну анархію і абсолютну свободу, про умовність моральних принципів і право кожного на все. Він сіяв по Москві збудження в умах. Коли окремі групи молоді, підсилені карними особами, почали реквізувати особняки, — він об’єднав ці розрізнені групи анархістів, силою захопив Купецький клуб і оголосив його Будинком анархії. Радянську владу він поставив перед доконаним фактом. Він ще не оголошував війни Радянській владі, але, безперечно, його фантазія заходила далі складів Купецького клубу і нічних гульбищ, коли у дворі Будинку, стоячи у вікні, він говорив перед народом, і, слідом за його античним жестом, вниз, у двір, в юрбу летіли штани, чоботи, сувої матерії, пляшки з коньяком.
Цього чоловіка, — похмуре, наче вилите з бронзи, обличчя, на якому пристрасті й бучно прожите життя, як великий скульптор, викарбували складки, зморшки, рішучі лінії рота, підборіддя і шиї з м’яким брудним комірцем, — Даша побачила першим, коли увійшла разом із Жировим у кабінет «Метрополя».
Кришка рояля була піднята. Щуплий бритий чоловік в оксамитній куртці, закинувши голову, стиснувши в зубах цигарку, прикривши віями масляні очі, брав похоронні акорди. За столом, серед безлічі порожніх пляшок, сиділо кілька світових знаменитостей. Один з них, кирпатий, підперши долонею характерне підборіддя, від чого м’яке обличчя