Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Архідиякон від Христа-Спасителя, сивіючий красень у золотих, на півтора фунта вагою, окулярах, подарованих йому московським купецтвом, походжав по килиму, помахував рукавом підрясника і подавав возгласи. Від звірино-оксамитного баса його деренчав кришталь на столі. Кабінет був обіпнутий темно-червоним шовком з парчевими портьєрами і тристулковими ширмочками коло вхідних дверей.
Спершись ліктем на ці ширми, стояв Мамонт Дальський. В руці він тримав колоду карт. На ньому був напіввійськовий костюм — англійський френч, картаті, з шкірою на заду галіфе і чорні чоботи. Коли Даша увійшла, він злісно усміхнувся, слухаючи панахиду.
— Збожеволіти можна — яка вродлива жінка! — промовив чоловік коло рояля. Даша зніяковіла. Зупинилась. Всі подивились на неї, крім Дальського. Архідиякон сказав:
— Чисто російська врода.
— Дівчино, ідіть до нас, — оксамитно промовив прем’єр.
Жиров зашепотів:
— Сідайте ж, сідайте.
Даша сіла до столу. У неї стали цілувати руки, з підходами й урочистими поклонами, як у Марії Стюарт, після чого спів продовжувався. Жиров підкладав ікорки, закусочок, примусив випити чогось солодкого, пекучого. Було душно, димно. Після тягучого напою Даша скинула хутро, поклала голі руки на стіл. Її хвилювали ці похмурі акорди, древні слова співу. Вона не відриваючись дивилася на Мамонта. Тільки що, по дорозі, Жиров розказував про нього. Він, як і раніш, стояв осторонь, коло ширми і був чи то розлючений, чи то п’яний до нестями.
— Так що ж, панове, — сказав він басом, що сповнив кімнату. — Ніхто не хоче?
— Ніхто, ніхто не хоче з тобою грати, і так нам весело, і відчепись, вгамуйся, — скоромовкою, тенорком, промовив той, у кого було сплющене обличчя. — Ану, Яшенько, підмахни глас сьомий.
Яша коло рояля, зовсім закинувши голову, зажмурившись, поклав пальці на клавіші. Мамонт сказав:
— Не на гроші… Плював я на ваші гроші…
Однаково не хочемо, не підлещуйся, Мамонт.
— Я хочу грати на постріл…
Після цього з хвилину всі мовчали. Герой з загостреним носом провів долонею по лобі і волоссю, підвівся, почав застібати жилетку.
— Я граю на постріл.
Комік мовчки схопив його, навалився вісьмома пудами, посадив на місце.
— Я ставлю моє життя, — закричав герой, — у падлюки Мамонта краплені карти… Байдуже, нехай здає. Пустіть мене…
Але він уже знесилився. Резонер з розширеним донизу обличчям сказав лагідно:
— Ну от, і вина нема ані краплі. Мамонт, це ж свинство, голубе…
Тоді Мамонт Дальський кинув на телефонний столик колоду карт і великий автоматичний пістолет. Чітко окреслене велике обличчя його зблідло від люті.
— Звідси ніхто не вийде, — промовив він по буквах. — Ми будемо грати, як я хочу… Ці карти не краплені.
Він сильно потягнув повітря широкими ніздрями, нижня губа його випнулась. Всі зрозуміли, що настала небезпечна хвилина. Він оглянув обличчя тих, що сиділи за столом. Яша коло рояля одним пальцем заграв чижика. Раптом чорні брови у Мамонта підвелись, в непроглядних очах мигнуло здивування. Він побачив Дашу. У неї швидко стало холонути серце під цим поглядом. Не хитаючись, він підійшов до неї, взяв кінчики її пальців і підніс до запечених губів, але не поцілував, тільки доторкнувся.
— Кажете — нема вина… Вино буде…
Він подзвонив, продовжуючи дивитись на Дашу. Увійшов татарин-лакей. Розвів руками: жодної пляшки, все випито, погріб замкнений, управитель уже пішов. Тоді Мамонт сказав:
— Іди. — І пішов, як під поглядом тисячі глядачів, до телефону. Викликав номер: — Так… Я… Дальський… Послати наряд. «Метрополь». Я тут… Негайно… Так… Чотирьох досить…
Він повільно поклав трубку, прихилився на весь зріст до стіни і склав на грудях руки. Минуло не більш як п’ятнадцять хвилин. Яша тихо награвав на роялі Скрябіна. Запаморочилась голова від цих знайомих звуків, що летіли з минулого. Час зник. Срібна парча на грудях Даші піднімалась і опускалась, кров приливала до вух. Жиров щось шепотів, вона не слухала.
Вона була схвильована, почувала щастя визволення, легкість юності. Здавалось їй — вона летіла, як повітряний пухир, що відірвався від дитячої колясочки, — все вище, все запаморочливіше…
Прем’єр погладив її голу руку, оксамитним голосом сказав по-батьківськи:
— Не дивіться так ніжно на нього, моя голубко, осліпнуть оченята… В Мамонті, безперечно, щось сатанинське…
Тоді несподівано розчинились половинки вхідних дверей, і за ширмами з’явились чотири голови в кепках, чотири в шкіряних рукавах руки, що стискали ручні гранати. Чотири анархісти крикнули погрозливо:
— Ані з місця! Руки вгору!
— Одставить, все в порядку, — спокійно пробасив Дальський. — Дякую, товариші. — Він підійшов до них і, перегнувшись через ширми, щось почав пояснювати стиха. Вони кивнули кепками й пішли. Через хвилину почулися окремі голоси, заглушений крик» Від глухого удару вибуху злегка задрижали стіни будинку. Мамонт сказав:
— Дітлахи, не можуть без ефектів. — Він подзвонив. Миттю вскочив у кабінет блідий лакей, зуби у нього цокотіли. — Прибери все, поставити чисте для вина! — наказав Мамонт. — Яшка, перестань мучити мої нерви, грай бравурне.
Справді, не встигли накрити чисту скатерку, як анархісти знову з’явилися з безліччю пляшок. Поклавши на килим коньяки, віскі, лікери, шампанське, вони так само мовчки зникли. За столом залунали вигуки здивування й захоплення. Мамонт пояснив:
— Я наказав забрати в номерах тільки п’ятдесят процентів спиртного. Половина залишена власникам. Ваша совість може бути спокійна. Все в порядку.
Яша на роялі гримнув туш. Полетіли шампанські корки. Мамонт сів поруч з Дашею. Освітлене настільною лампою, його обличчя здавалося
