Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
На Тверській було жвавіше. Де-не-де доторговували крамнички. Навпроти Совдепу, на місці пам’ятника Скобелєву, стояв величезний дерев’яний куб, оббитий кумачем. Даші він здався страшним. Дідок-візник показав на нього пужалном:
— Героя стягли. Скільки років у Москві їжджу, і все він тут стояв, а тепер, бачиш, не сподобався урядові. Як жити? Прямо лягай і помирай. Сіно — двісті карбованців пуд. Пани порозбігались, — самі товариші, та й ті ходять більше пішки… Ех, держава!.. — Він засіпав віжками. — Хоч би короля якого-небудь нам…
Не доїжджаючи до Страсної, ліворуч, під вивіскою «Кафе Бом», за двома дзеркальними вікнами сиділи на диванах гулящі молоді люди і мляві дівчата, курили, пили якусь рідину. У відчинених на вулицю дверях стояв, прихилившись плечем, довговолосий, нечесаний, бритий чоловік з люлькою. Він наче здивувався, придивляючись до Даші, і вийняв люльку з рота. Але Даша проїхала. Ось рожева башта Страсного, ось і Пушкін. З-під ліктя у нього й досі стриміла на палиці злиняла ганчірочка, почеплена під час бурхливих мітингів. Худенькі. діти убігали по гранітному п’єдесталу, на лавці сиділа дама в пенсне і в шапочці, зовсім такій, як у Пушкіна за спиною.
Над Тверським бульваром пливли рідкі хмарки. Прогримотів грузовик, повний солдатів. Візник сказав, моргнувши на нього:
— Грабувати поїхали. Овсянникова, Василя Васильовича, знаєте? Перший у Москві мільйонер. Вчора приїхали до нього теж отак, на грузовиках, і весь особняк дочиста вивезли. Василь Васильович тільки покрутив головою, та й ні-ішов світ за очі. Бога забули, отак старики вважають…
В кінці бульвару показалися руїни гагарінського будинку. Якийсь одинокий чоловік у жилетці, стоячи вгорі, на стіні, виламував киркою цеглини, кидав їх униз. З лівого боку озія обгорілого будинку дивилася в бліде небо порожніми вікнами. Навкруги всі будинки, як решето, були побиті кулями. Півтора року тому цим тротуаром бігли в накинутих на голову пухових хустках Даша й Катя. Під ногами хрустів льодок, в замерзлих калюжах відбивалися зірки. Сестри бігли в адвокатський клуб на екстрену доповідь з приводу чуток про революцію, що нібито почалася в Петербурзі. П’янким, як щастя, було весняне морозне повітря…
Даша труснула головою: «Не хочу… Поховано…»
Візник виїхав на Арбат і звернув ліворуч у провулок. У Даші так забилося серце, що потемніло в очах… Ось двоповерховий білий будинок з мезоніном. Тут з п’ятнадцятого року вона жила з Катею і покійним Миколою Івановичем. Сюди з німецького полону прибіг Телєгін. Тут Катя зустріла Рощина. З цих облуплених дверей Даша вийшла в день весілля, Телєгін підсадив її на сірого лихача, — помчали в весняних сутінках, серед ще блідих вогнів, назустріч щастю… Вікна в мезоніні вибиті. Даша впізнала шпалери в колишній своїй кімнаті, вони висіли клаптями. З вікна вилетіла галка. Візник запитав:
— Праворуч, ліворуч, — як вам?
Даша заглянула в папірець. Спинились коло багатоповерхового будинку. Парадні двері зсередини були забиті дошками. Тому що питати нічого не можна було, Даша довго розшукувала на чорних сходах квартиру 112-а. Де-не-де, коли Даша проходила повз двері, вони прочинялися на ланцюжках. Здавалось, за кожними дверима стояла людина, попереджаючи мешканців про небезпеку.
На п’ятому поверсі Даша постукала, три рази і ще раз, — як її вчили. Почулися обережні кроки, хтось, дихаючи в щілину, розглядав Дашу. Двері відчинила літня висока дама з яскраво-синіми, страшними, вирячкуватими очима. Даша мовчки простягнула їй картонний трикутник. Дама сказала:
— Ах, з Петербурга… Будь ласка, зайдіть.
Через кухню, де, видно, давно вже не готували, Даша пройшла у велику кімнату з запнутими вікнами. В напівтемряві виднілися обриси прекрасних меблів, поблискувала бронза, але й тут було щось нежиле. Дама запросила Дашу на диван, сама сіла поруч, розглядаючи гостю страшними, розширеними очима.
— Розказуйте, — суворо, владно наказала вона.
Даша чесно зосередилась, чесно почала переказувати ті невтішні відомості, про які велів розказати Куличок. Дама стиснула гарні, в перснях, руки на стулених колінах, хруснула пальцями…
— Отже, вам ще нічого не відомо в Петрограді? — перебила вона. Низький голос її тремтів у горлі. — Вам не відомо, що вчора вночі був обшук у полковника Сидорова… Знайдено план евакуації і деякі мобілізаційні списки… Вам не відомо, що сьогодні на світанку заарештовано Віленкіна… — Випроставши судорожно груди, вона підвелася з дивана, відігнула портьєру, що висіла на дверях, обернулася до Даші: — Ідіть сюди. З вами будуть говорити…
— Пароль, — владно сказав чоловік, що стояв спиною до вікна. Даша простягнула йому картонний трикутник. — Хто вам передав це? (Даша почала пояснювати). Коротше!
Він тримав лівою рукою коло рота шовкову носову хустку, що закривала його смугле чи, може, загримоване обличчя. Невиразні, з жовтим обідцем очі нетерпляче придивлялись до Даші. Він знову перебив її:
— Вам відомо: вступаючи в організацію, ви рискуєте життям?
— Я самотня й вільна, — сказала Даша. — Я майже нічого не знаю про організацію. Никанор Юрійович дав мені доручення… Я не можу більше сидіти згорнувши руки, Запевняю вас, я не боюсь ні роботи, ні…
Ви зовсім дитина. — Він сказав це так само уривчасто, але Даша насторожено підвела брови.
— Ви — жінка? (Вона не відповіла). В даному разі це важливо. (Вона ствердно нахилила голову). Про себе можете не розповідати, я вас усю бачу. Я вам довіряю. Ви здивовані?
Даша тільки кліпнула. Уривчасті, впевнені фрази, владний голос, холодні очі швидко зв’язали її незміцнілу волю. Вона відчула те полегшення, коли біля ліжка сідає лікар, блискаючи премудрими окулярами: «Ну, ангел мій, з сьогоднішнього дня ми будемо поводитись отак…»
Тепер вона уважно оглянула цього чоловіка з хустинкою коло обличчя. Він був невисокий на зріст, в м’якому капелюсі, в захисному, гарно пошитому пальті, в шкіряних крагах. І одягом, і точними рухами він схожий був
