Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Куличок тремтів від збудження. Тепер він уже не здавався звірком. Даша дивилась у його гостроносе обличчя, обпалене степовим вітром, загартоване в огні боїв. Це було гаряче життя, що вдерлося в її прозору самотність. У Даші гостро ломило скроні, билося серце. Коли він, показуючи дрібні зуби, почав скручувати цигарку з махорки, Даша спитала:
— Ви переможете. Але не буде ж війна вічно… що буде потім?
— Що потім? — затягаючись, він примружився. — Потім — війна з німцями до остаточної перемоги, мирний конгрес, куди ми входимо величними героями, і потім — спільними силами союзників усієї Європи, відновлення Росії — порядку, законності, парламентаризму, свободи… Це в майбутньому… Але на найближчі дні…
Він раптом схопився за правий бік грудей. Намацав щось під шинелею. Обережно вийняв зламану пополам картонку, — накривку від цигаркової коробки, — покрутив у пальцях. Знову вколов Дашу зіницями.
— Я не можу рискувати… Бачите, в чому річ… У вас тут обшуки на вулицях… Я вам передам одну річ. — Він обережно розліпив картонку і вийняв невеликий трикутник, вирізаний з візитної картки. На трикутнику були написані рукою дві букви: «О» і «К»… — Сховайте це, Даріє Дмитрівно, зберігайте, як святиню… Я вас навчу, як цим користуватися… Пробачте… Ви не боїтеся?
— Ні.
— Молодчина, молодчина!
Сама того не знаючи, просто підхоплена нестримною волею, Даша потрапила в саму гущу змови так званої «Спілки захисту батьківщини і свободи», що охопила столиці і цілий ряд міст Великоросії.
Поведінка Куличка — емісара денікінської ставки — була легковажна, майже неймовірна: з перших же слів серйозно довіритися малознайомій жінці, дружині червоного офіцера. Але він колись був закоханий у Дашу і тепер, дивлячись у її сірі очі, не міг не вірити, якщо очі сказали: «Довіртесь».
В той час натхнення, а не спокійне роздумування рухало людською волею. Ревів ураган подій, бушувало людське море, кожен почував себе рятівником гинучого корабля і, вимахуючи револьвером на танцюючому містку, командував — право або ліво руля. І все лише здавалося тоді — навколо неосяжної Росії блукали білогвардійські міражі. Очі помутилися від ненависті. Те, чого хотілось, — виникало в моментальних декораціях міражу.
Так, близька загибель більшовиків здавалась безперечною; здавалось, війська інтервентів уже пливли з чотирьох країв світу на допомогу білим арміям; здавалося, сто мільйонів російських селян ладні були молитися на Установчі збори; міста єдиної і неділимої імперії тільки й ждали, здавалось, знаку, щоб, розігнавши Совдепи, на другий день відновити порядок і парламентську законність.
Одурювали себе, марили міражами всі: від петербурзької барині, що чкурнула з одною переміною білизни на південь, до премудрого професора Мілюкова, який з погордливою усмішкою дожидав кінця подій, ним самим встановлених в історичній перспективі.
Одною з тих, що вірили у втішні міражі, була так звана «Спілка захисту батьківщини і свободи». Заснована вона була на початку весни вісімнадцятого року Борисом Савінковим, після того як наказний отаман Каледін скінчив життя самогубством, а корніловська армія вийшла з Ростова. Спілка була наче нелегальною організацією Добрармії.
На чолі її стояв невловимий і законспірований Савінков. Він походжав з фарбованими вусами по Москві, носив англійський френч, жовті гетри й захисне пальто. Спілка організувалась по-військовому: штаб, дивізії, бригади, полки, контррозвідка і різноманітні служби. В установах штабу сидів полковник Перхуров.
Вербували в члени спілки надзвичайно конспіративно. Одна людина могла знати тільки чотирьох. На випадок провалу могла бути арештована п’ятірка, далі кінців не було. Місце перебування штабу й імена вождів для всіх залишались таємницею. До тих, що бажали вступити до спілки, з’являвся на квартиру начальник полку або частини, опитував, видавав грошовий аванс і записував шифровану адресу до себе на картку. Ці картки з кружками, що означали кількість членів, і адресами щотижня надходили до штабу. Огляд сил влаштовувався на бульварах, коло пам’ятників, причому члени організації повинні були приходити або в шинелях, особливим способом розхристаних, або з стрічкою в умовному місці на шинелі. Тим, що служили по зв’язку, видавався трикутник з візитної картки з двома буквами, які означали: перша — пароль, друга — місто. Коли подавали трикутник, його прикладали до кусочка картону, до того місця, звідки його було вирізано. Спілка мала в своєму розпорядженні значні сили розвідки. У квітні на підпільній конференції було постановлено припинити саботаж і йти працювати в радянські установи. Таким чином члени спілки проникли до центра державного апарату. Частина їх влаштувалась у московській міліції. В Кремлі посадили інформатора. Вони просочились у військовий контроль і навіть у Вищу військову раду. Кремль, здавалось, був міцно обплутаний їх тенетами.
В той час здавалось, що німецькі війська фельдмаршала Ейхгорна неминуче здобудуть Москву. І хоч серед членів спілки була міцна германофільська течія — віра в одні тільки німецькі штики на світі, — загальна орієнтація була на союзників. У штабі спілки призначили навіть день вступу в Москву німців — п’ятнадцяте червня. Тому було вирішено, відмовившись від захоплення Кремля і Москви, вивести військові частини спілки в Казань, висадити в повітря всі підмосковні мости й водокачки, в Казані, Нижньому, Костромі, Рибінську, Муромі підняти повстання, з’єднатися з чехами й утворити східний фронт, спираючись на Урал і багате Заволжя.
Даша повірила всьому, до останнього слова, про що говорив Куличдк: російські патріоти — або, як він назвав їх, рицарі духу — билися за те, щоб зникли назавжди нахабні чухонки з картоплею, щоб вулиці в Петербурзі яскраво освітилися і щоб пішла по них весела, гарно вбрана юрба, щоб можна було в хвилину смутку надіти шапочку з пір’їною, виїхати в Париж… Щоб на полі коло Літнього саду не стрибали «стрибунці». Щоб осінній вітер не посвистував над могилою Дашиного сина.
Все це їй обіцяв Куличок у розмові за чаєм. Він був голодний, як
