Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

За пагорком знялася хмарка пилу. Од вітряків поскакав і зник верхівець. Дехто з пасажирів запропонував вернутися назад у волосну управу, де всі перебули цю ніч. Обидві дами пішли першими. Коли з-за пагорків з’явились тройки, які мчали щодуху, — пішЛа й решта. На вулиці залишились Катя і вчитель фізики, що мужньо схрестив руки під плащем.

Тройок було лише чотири чи п’ять. Вони об’їхали озеро і з’явилися в селі. Везли поранених. Передня спинилась коло вікон хати. Рослий, в розстебнутому кожусі партизан, що правив кіньми, крикнув:

— Надіє, твого привезли.

З хати вибігла жінка, зриваючи з себе фартуха, заголосила низьким голосом, припала до тачанки. З неї зліз блідий, аж зелений, чоловік, обхопив жінку за шию, схилив голову, згинаючись, поплентався до хати. Тройка під’— їхала до другого подвір’я, звідки вискочили три яскраво вбрані дівки.

— Беріть, лебеді, свого — легко ранений, — весело крикнув їм возій. Після цього він рушив повільно тройкою, поглядаючи, куди б завезти останнього пораненого. В тачанці сидів з заплющеними очима Мишко Соломій, голова його була обв’язана закривавленим лахміттям сорочки, зуби зціплені. Раптом возій спинив коней:

— Тпру… Матінко моя, та це ж ви! Катерино Дмитрівно?..

Цього Катя вже ніяк тут не сподівалась. Перехопило дух від хвилювання, побігла до тачанки. В ній стояв, — широко розставивши ноги, взявшись одною рукою в бік, у другій тримаючи ремінні віжки, — Олексій Красильников.

На щоках його кучерявилась борода, світлі очі дивились весело. На поясі — гранати, кулеметна стрічка поверх кожуха, за плечима кавалерійська гвинтівка.

— Катерино Дмитрівно… Як же ви до нас потрапили? Ви в чиїй хаті? В оцій? У Митрофана? — мій троюрідний брат, теж Красильников. От, дивіться: Мишка жаль, — півголови шрапнеллю розвернуло…

Катя йшла поряд з тачанкою. Олексій був весь ще гарячий, п’яний після бою. Блищав очима, зубами, усмішкою:

— Германців вщент розкришили… От дурні… Три рази напорювались на наші кулемети. Лежать, голубчики, по всьому полі… Батькові тепер є в що армію одягнути… Тпр-рру… Митрофане! Вилазь з барлогу… Приймай раненого героя… А ви ось що, Катерино Дмитрівно, від цієї хати не відбивайтесь. У нас тут не гаразд…

На дзвіниці ударили в усі дзвони. Загрюкали хвіртки по селі, повідчинялись віконниці, на вулицю вибігли жінки, вийшли обережні чоловіки, з’явилась незрозуміло звідки сила-силенна народу; з піснями й гомоном пішли на шлях — зустрічати переможну махновську армію.

Олексій Красильников разом з Катею відніс напівмертвого Мишка на Митрофанове подвір’я, поклав його в холодку, в літній хижці, на ліжко Олександри. Катя взялась перев’язувати, насилу віддерла од волосся зашкарубле від крові ганчір’я. Мишко тільки скрипів зубами. Коли почали промивати страшну рану з правого боку черепа, Олександра, що держала таз, ойкнула і захиталась. Олексій, вхопивши таз, одіпхнув її.

— Стирчить, бачите, збоку гостренька кісточка, — сказав він Каті. — Сашко, принеси цукрові щипці…

— Ой, нема, зламались.

Катя нігтями схопила уламок кісточки, що стирчав у рані. Потягнула. Мишко заричав. Це був, безперечно, осколок. Нігті її сковзали, вона перехопила глибше. Витягла.

Олексій шумно зітхнув, засміявся:

— Отак воюємо — по-мужицькому…

Чистим полотном забинтували Мишкову голову. Весь мокрий, дрібно тремтячи, він ліг під кожух і розплющив очі. Олексій нахилився до нього.

— Ну як, живий будеш?

— Учора їй вихвалявся, от і нахвалився, — помертвіло усміхаючись, промовив Мишко. Він дивився на Катю. Вона витирала руки і теж підійшла й нахилилась до нього.

Він ворухнув губами:

— Альоша, побережи її.

— Знаю, знаю.

— Я погане над нею задумав… В місто її треба відправити.

Він знову витріщився на Катю майже шаленим поглядом. Він перемагав біль і жар гарячки, як дрібницю, досаду. Дотик смерті розкидав у ньому всі вихорі пристрастей і суперечностей. Він відчув у цю хвилину, що не п’яниця він і не лиходій, а руська душа, що знялася, як птиця в бурю, і що на геройські вчинки він здатний не гірш за іншого, — спроможний він і'на високі справи…

Олексій сказав тихо:

— Тепер нехай спить. Нічого, хлопець гарячий, відлежиться.

Катя вийшла з Олексієм на подвір’я. Тривав той самий чудний стан сну наяву під неосяжним небом у цьому гарячому степу, де пахло стародавнім димом кізяка, де знову після вікової стоянки гасала на коні людина, широко вишкіряючи зуби до вільного вітру, де пристрасті заспокоювались, як спрага, повною чашею. їй не було страшно. Своє горе згорнулось у грудочку, нікому, навіть їй самій, тут не потрібне. Коли б її покликали зараз на жертву, на подвиг, вона пішла б з тією ж легкістю, не думаючи. Коли б сказали їй: треба вмерти, — ну що ж, — тільки зітхнула б, звівши до неба ясні очі.

— Вадима Петровича вбито, — сказала вона. — Я в Москву не повернусь, там у мене — нікого… Нічого нема… Що з сестрою — не знаю… Думала куди-небудь подітися — в Катеринославі, може…

Розставивши ноги, Олексій дивився в землю. Похитав головою:

— Марно пропав Вадим Петрович, хороша був людина…

— Так, так, — сказала Катя, і сльози наповнили її очі. — Він був дуже хороша людина.

— Не послухали ви мене тоді. Звісно, ми — за своє, і ви — за своє. Тут ображатись нема на що. Але куди ж воювати проти народу! Хіба ми здамося!.. Бачили сьогодні мужиків? А справедлива був людина…

Катя сказала, дивлячись на важку гілку черешні, що звисала з-за плоту:

— Олексію Івановичу, порадьте мені, що робити? Жити ж треба… — Сказала і злякалась — слова полетіли в порожняву. Олексій відповів не зразу:

— Що робити? Ну, запитання звичайнісіньке панське. Це