Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Можливо, — відповідав батько.

Анархісти почали їздити за батьком в обозі, пити з батьком спирт, говорити йому дивні слова, до яких він був дуже охочий, — про історію і про славу. І потроху дехто з них почав проходити на відповідальні й командні місця. І вже за кожним потяглася тачанка із здобиччю, взятою в боях: ящик коньяку, барило з золотом, мішок з одягом. Такими одинаками були — Чалдон, Скоропіонов, Юголобов, Чередняк, Енгарец, Француз та багато інших. На довгих постоях вони роздобували цілими домами розпусти веселих дівчат і влаштовували афінські ночі, запевняли батька, що такий підхід до статевого питання розкріпачує побут, що ж до сифілісу — то це дрібниця й дурниця, коли здійснюється абсолютна свобода. Махно називав своїх анархістів повзучими гадами, не раз погрожував їх перестріляти, але терпів, як людей книжних, котрі добре розуміли, що таке світова слава.

В армії не було постійної ставки. В міру потреби вона переїжджала з кінця в кінець губернії на конях і тачанках. Коли задумували наскок або мав бути бій, Махно надсилав гінців по селах і сам у людному місці говорив запальну промову, після чого його підручні кидали з тачанок у юрбу сувої сукна й ситцю. За один день ядро його армії обростало селянами-партизанами. Кінчався бій, і добровольці так само швидко розбредалися по селах, ховали зброю і, — ніби вони не вони, — стоячи коло воріт, ліниво чухались, коли повз них гуркотіла німецька артилерія, шукаючи ворога. Австрійські й німецькі загони, переслідуючи Махна, завжди ударяли в порожняву, і завжди в тилу у них опинявся цей всюдисущий диявол. Партизани, як стародавні кочовики, не приймали вирішального бою, розсипалися з виттям, свистом і пальбою на конях і тачанках і, зібравшись знову там, де їх не ждали, нападали зненацька.

Село спорожніло. Поїхав слідом за армією і Махно на тройці, у візку, застеленому килимом. Був уже полудень. Товста заплакана дівка, у високо підіткнутій спідниці, замітала хату віником з полину. Хазяїн сидів коло відчиненого вікна і, поглядаючи на пагорки, куди пішли піші й кінні і де зараз мирно крутилися два вітряки, тяжко зітхав: видно, його не заспокоїла недавня розмова з Махном.

Катя ходила до колодязя, помилась, причепурилась. Хазяїн покликав її снідати, вона з’їла дві галушки, випила молока. І тепер, вже зовсім не знаючи, що робити, чого ждати, — сиділа коло другого вікна. Була спека. На вулиці багато курей тинялося по свіжому гною. В палісадниках никли золоті шапки соняшників, наливалася вишня. Плавали шуліки над селом. Хазяїн кректав, зітхав.

— Ти спідницю ще на голову задери, безсоромна, — сказав він заплаканій дівці. — Ото біда — залапали… Не тебе першу.

Дівка схлипнула, покинула віника і спустила спідницю на товсті білі литки. Хазяїн деякий час дивився на віник.

— Хто саме? Ти скажи, не бійся, Олександро…

— Та я ж його, проклятого, і не знаю, як звати… Не наш… В окулярах…

— Бачиш ти, — швидко сказав хазяїн, наче зрадів. — В окулярах… Це хто-небудь з них — анархіст. — Він обернувся до Каті. — Племінниця Олександра… Послав її на тік по солому… А тік знаєте де? Повернулася вранці вся обдерта. Тьху!..

— Він п’яний. Револьвером погрожував. Що ж я могла? — Олександра тихо заскиглила.

Хазяїн тупнув на неї босою ногою:

— Іди звідси. Тут сам не знаєш, чи живий залишишся.

Дівка вибігла. Він знову почав кректати, поглядаючи на пагорки.

— Ну, що ти вдієш? Раді ми, чи що, цих розбійників годувати? Скажімо, наряд — коней під тачанки. А вони ж скачуть, чорти, по вісімдесят верстов… Коняка не машина, з нею треба любовно… У нас тепер уся скотина скалічена… Ех, війна!..

Задеренчало скло в лампі, що висіла над столом, тихо задзвеніли шибки. Гаряче повітря ніби зітхнуло. По землі прокотився далекий грім. Хазяїн швидко висунувся у вікно до половини тулуба і довго дивився на пагорки, де коло вітряків маячив самотній верхівець. Потім, поважно прикладаючи пальці, перехрестився в куток на картинку.

— Германська артилерія, по наших гатять, — сказав він, і знову засвербіло у нього під линялою сорочкою. — Ех, часи, часи! — Він підняв віника, кинув його в куток і пішов надвір, підгинаючи пальці на босих ногах. Знову прокотився далекий гуркіт над селом. Катя не могла більше сидіти в хаті і вийшла на осоння, де тхнуло гноєм.

Вулицею в цей час ішли стурбованою купкою вчорашні пасажири. Попереду виступав, дивлячись поверх пенсне, учитель фізики Обручов; він був у резиновому плащі й калошах і здавався ватажком, — в нього вірили.

— Приєднуйтесь до нас! — крикнув він до Каті. Вона підійшла. У пасажирів був пом’ятий вигляд, обличчя змарнілі; у двох літніх жінок патьоки від сліз. Переодягненого спекулянта не видно було.

— Один з нашої партії безслідно зник, — очевидно, розстріляний, — сказав Обручов бадьорим голосом. — Нас усіх жде його доля, панове, якщо ми не знайдемо в собі достатнього припливу енергії… Ми негайно повинні розв’язати питання: чи ждати кінця бою, чи скористатися тим, що нас ніхто, як видно, не охороняє, і постаратися пішки дійти до залізниці… Оратора обмежую одною хвилиною.

Тоді заговорили всі зразу. Одні вказували на те, що коли розбійники наздоженуть їх у відкритому степу, то, безумовно, всіх знищать. Другі — що у втечі є все-таки надія на порятунок. Треті, впевнені в перемозі німців, наполягали — ждати кінця бою. Коли знову загримотіло за горбами, всі примовкли і, болісно кривлячись, дивились туди, де нічого не було видно, тільки ліниво крутились крила вітряків. Обручов виголосив чітку промову, в якій згрупував усі суперечності. Обидві дами дивилися йому в рот, як проповідникові. Нічого не вирішивши, пасажири так і стояли серед курей і горобців на безлюдній вулиці, де ні одна душа не подумає пожаліти свого ж, руського… Де там! Он простоволоса жінка виглянула в вікно, позіхнула, одвернулась. Вийшов з-за рогу хати сердитий непідперезаний селянин, подивився мимо, підняв грудку глини, з усієї сили жбурнув на чужого кабана. І так