Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
П’ять місяців Даша Телєгіна прожила одна у спорожнілих кімнатах. Іван Ілліч, виїжджаючи на фронт, залишив їй тисячу карбованців, але цих грошей вистачило ненадовго. На щастя, в квартиру нижче поверхом, звідки ще в січні втік з сім’єю важний петербурзький сановник, вселився спритний іноземець Матте, який скуповував картини, меблі, всяку всячину.
Даша продала йому двоспальне ліжко, кілька гравюр, фарфорові дрібнички. Вона байдуже розлучалася з речами, що зберігали в собі, як старий запах, відболілі спогади. З минулим усе, — все було скінчено.
На гроші, виручені від продажу, вона прожила весну й літо. Місто спорожніло. За годину їзди від Петербурга, за Сестрою-рікою, починався фронт. Уряд переїхав у Москву. Палаци дивилися в Неву розстріляними, порожніми вікнами. Вулиці не освітлювались. Міліціонери не мали великої охоти охороняти спокій однаково вже приречених буржуїв. Вечорами з’являлися на вулицях страшні люди, яких раніш ніхто й не бачив. Вони заглядали у вікна, вештались по темних сходах, пробуючи ручки дверей. Не дай боже, якщо хтось не остерігся, не защепнувся на десять защіпок і ланцюжків. Чути було підозрілий шурхіт, і в квартиру проникали невідомі. «Руки вгору!» — кидались на мешканців, зв’язували електричними проводами і потім не кваплячись виносили клунки з добром.
У місті була холера. Коли достигли ягоди, стало зовсім страшно: люди падали, корчачись на вулицях і на базарах. Всюди перешіптувались. Ждали нечуваного лиха. Говорили, що червоноармійці чіпляють на картуз п’ятикутну зірку догори ногами, — і це є антихристова печать, і нібито в замкненій каплиці на мосту лейтенанта Шмідта почав з’являтися «білий муж», — і це до того, що лиха треба ждати від великих вод. З мостів показували на погаслі заводські труби — у багровому світлі заходу вони стирчали, як «чортові пальці».
Фабрики закривались. Робітники йшли у продовольчі загони, інші — по селах. На вулицях між булижником зазеленіла травичка.
Даша виходила з дому не щодня, і то тільки ранками — на базар, де безсовісні чухонки заправляли за пуд картоплі дві пари штанів. Все частіше на базарах з’являлись червоногвардійці і стрільбою в повітря розганяли пережитки буржуазного ладу — чухонок з картоплею і дамочок з штанами й фіранками. Що день, то трудніше ставало добувати харчі. Іноді виручав той самий Матте, вимінюючи старовинні речі на консерви й цукор.
Даша старалася менше їсти, щоб менше було клопоту. Вставала рано. Що-небудь шила, якщо бували нитки, або брала книжку, помічену тринадцятим, чотирнадцятим роком, читала — аби тільки не думати; але найбільше думала, сидячи біля вікна: вірніше, думки її блукали навколо темної цятки. Недавнє душевне зворушення, розпач, журба — все наче стиснулось тепер в цю сторонню грудочку в мозку: залишок хвороби. Вона так схудла, що стала схожа на шістнадцятирічну дівчинку. Та й усю себе почувала знову по-дівочому, але вже без дівочої гри.
Минало літо. Кінчались білі ночі, і похмуріше розливалось світло на заході сонця за Кронштадтом. У відчинене вікно з п’ятого поверху далеко було видно: порожніючі вулиці, де западав нічний морок, темні вікна будинків. Світла не засвічували. Рідко чути було кроки прохожого.
Даша думала: «Що ж буде далі? Коли скінчиться це задубіння? Незабаром осінь, дощі, знову завиє крижаний вітер над дахом. Немає дров. Шубу продано. Може, повернеться Іван Ілліч… Але буде знову нудьга, червоніючі жаринки в лампочках, непотрібне життя».
Знайти сили, скинути задубіння, втекти з цього дому, де вона живцем похована, виїхати з цього вмираючого міста!.. Тоді повинно ж трапитись щось нове в житті… Вперше за цей рік Даша подумала про «нове». Вона піймала себе на цій думці, схвилювалась, здивувалась, наче знову крізь завісу безнадійного смутку привиділись відблиски осяйного простору — того, що примарився їй колись на волзькому пароплаві.
Тоді настали дні журби за Іваном Іллічем: вона жаліла його по-новому, по-сестриному, з жалістю згадувала його терпляче піклування, його добродушність, яка кінець кінцем нікому не заважала.
Даша відшукала в книжковій шафі три білі томики віршів Безсонова — зовсім зотлілий спогад. Прочитала їх надвечір, в тиші, коли повз вікна літали ластівки, як чорні стрілки. У віршах вона знайшла слова про свою журбу, про самотність, про темний вітер, який буде посвистувати над її могилою… Даша помріяла, поплакала. Вранці дістала з сундука, з нафталіну, плаття, пошите для весілля, і почала його переробляти. Як і вчора, літали ластівки, світило бліде сонце. В тиші далеко лунали рідкі удари, часом — тріск, важко щось падало на брук: мабуть, у провулку ламали дерев’яний будинок.
Даша, не кваплячись, шила. Наперсток все зсувався у неї зі схудлого пальця, один раз мало не впав за вікно. Згадалось, як з цим наперстком вона сиділа на сундуку в прихожій у сестри, їла мармелад з хлібом. Це було в чотирнадцятому році. Катя посварилася з чоловіком і виїжджала в Париж. На ній була маленька шапочка із зворушливо-незалежною пір’їною. Уже на дверях вона обернулась, побачила Дашу на сундуку, нагадалась. «Данюшо, їдьмо зі мною…» Даша не поїхала. А тепер… Перенестись у Париж… Даша знала його з Катиних листів: голубий, шовковий, запашний, як коробочка з-під духів… Вона шила й зітхала від хвилювання… Поїхати!.. Кажуть, поїздів нема, за кордон не випускають… Пробратися 0 пішки, іти з торбиною за плечима через ліси, гори, поля, сині ріки, з країни в країну, в дивне, чарівне місто…
В неї закапали сльози. Які дурниці, ах, які дурниці! Всюди війна. Німці стріляють у Париж з величезної гармати. А ти мрієш! Хіба справедливо — не давати людині жити спокійно й радісно… «Що я зробила їм?..» Наперсток закотився під крісло, сонце розпливлося крізь сльози, з пустельним свистом шугали ластівки: їм хоч би що, — ; аби мухи були та комарі… «А я піду все-таки, піду!» — плакала Даша…
Потім у прихожій пролунало кілька рідких і настирливих ударів у двері. Даша поклала голку й ножиці на підвіконник, витерла очі зібганим шитвом, кинула його в крісло й пішла спитати — хто стукає…
— Тут живе Дарія Дмитрівна Телєгіна?
