Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Даша пішла спати. Запнула вікно, лягла, і, як це буває у втомні години безсоння, — думки, образи, спогади, раптові догадки, гаряча гризота помчали, збиваючи, випереджаючи одне одного… Даша переверталась, засувала руки під подушку, лягала на спину, на живіт… Ковдра пекла, пружини канапи кололи в бік, простині сповзали на підлогу.

Погана була ніч — довга, як життя. Темна маленька пляма в Дашиному мозку ожила, пустила отруйні корінці в усі потаємні звивини. Але навіщо були всі ці гризоти, почуття жахливої провини? Якби ж то зрозуміти!

І от, пізніше, коли посиніла завіска на вікні, Даша стомилася крутитись у фантастичному танку думок, ослабла і, затихнувши, взяла і просто й чесно осудила себе від початку до кінця — закреслила себе всю.

Сіла на постелі, зібрала волосся в вузол, сколола його, опустила голі худі руки в коліна і задумалась… Самотня, мрійлива, холодна жінка, яка нікого не любила, — прощай, чорт з тобою, не жаль… І добре, що тебе налякали «стрибунці» коло Літнього саду: мало, страшніше треба було б налякати… Тепер — зникнути… Тепер, підхоплена вітром, лети, лети, душе моя, куди велять, роби, що велять… Твоєї волі нема… Ти одна з мільйона мільйонів… Який спокій, яке визволення!..

Куличок не з’являвся дві доби. Без нього приходило кілька чоловік, всі рослі, в приношених піджаках, трохи розгублені, але надзвичайно виховані люди. Нахиляючись до щілини в замку, вони говорили пароль. Даша впускала їх. Дізнавшись, що «Івана Свищова» вдома нема, вони виходили не зразу: один раптом починав розказувати про свої сімейні злигодні, другий, попросивши дозволу курити, обережно, як пещену, витягав з портсигара з монограмами радянську вонючку і, гаркавлячи, лаяв на всі заставки «рачачих і собачих депутатів». Третій удавався до одвертості: і моторний катер у нього приготовлений на Крестовському, коло палацу Білосельських-Білозерських, і дорогоцінності вдалося витягнути з сейфа, але от діти лежать у коклюші… Страшенно не щастить!..

Видно, всім було приємно побалакати з худенькою, надзвичайно милою молодою жінкою з великими очима. Ідучи додому, їй цілували руку. Дашу дивувало тільки: дуже вже простацькі були ці змовники, зовсім наче з якої-небудь дурної комедії… Майже всі вони обережно розпитували — чи не привіз «Іван Свищов» грошей на початок роботи? Кінець кінцем вони були більш ніж певні, що «оця дурна історія з більшовиками» дуже скоро скінчиться. «Німцям зайняти Петроград, ну, зовсім же нічого не варто».

Нарешті знову з’явився Куличок, знову голодний, брудний і дуже заклопотаний. Він розпитав — хто приходив без нього. Даша докладно розказала. Він вишкірився:

— Падлюки! За авансами приходили… Гвардія! Дворянське гузно ліньки оддерти від крісла, хочуть, щоб німці їх прийшли визволити: просимо, ваша вельможність, тільки що повісили більшовиків, усе гаразд… Обурлива річ, обурлива річ… З двохсоттисячного офіцерського корпусу знайшлося справжніх героїв духу — три тисячі у Дроздовського, тисяч з вісім у Денікіна і у нас — у «Спілці захисту батьківщини» — п’ять тисяч. І це все… А де решта? Продали душу й совість Червоній Армії… Деякі варять гуталін, торгують цигарками… Майже весь Головний штаб у більшовиків… Ганьба!..

Він наївся борошна з сіллю, випив окропу і пішов спати. Вранці він розбудив Дашу. Коли, нашвидку одягнувшись, вона прийшла у їдальню, Куличок, кривлячись, бігав коло стола.

— Ну, от ви? — нетерпляче крикнув він до Даші. — Ви могли б рискнути, пожертвувати багато чим, зазнати тисячі прикростей?..

— Так, — сказала Даша.

— Тут я нікому не довіряю… Одержано тривожні вісті… Треба їхати в Москву. Поїдете?

Даша тільки закліпала, підвела §црви… Куличок підбіг, посадив її коло стола, сів близесенько, торкаючись її коліньми, і почав пояснювати, з ким треба побачитись у Москві і що на словах переказати про петроградську організацію. Говорячи все це з повільною люттю, він втовкмачував Даші в пам’ять слова. Примусив її повторити. Вона покірно повторила.

— Чудово! Розумна ви жінка! Нам саме таких і треба. — Він схопився, швидко потираючи руки. — Тепер, що робити з вашою квартирою? Ви скажіть у домовому комітеті, що на тиждень виїжджаєте в Лугу. Я тут залишусь ще кілька днів і потім ключ передам голові… Добре?

Від усього цього поспіху у Даші паморочилась голова. Здивовано почувала, що, не опираючись, поїде куди завгодно і зробить усе, що велять… Коли Куличок згадав про квартиру, Даша озирнулась на буфет пташиного ока: «потворний, похмурий буфет, як труна»… Згадались ластівки, що вабили в синій простір. І їй уявилося: щастя полетіти в дике, широке життя з цієї запорошеної клітки…

— Що там квартира? — сказала вона. — Може, я і не повернусь. Робіть, як хочете.

Один з тих, хто приходив, коли не було Куличка, — довгий, з довгим обличчям і висячими вусами, чемний чоловік, — посадив Дашу в твердий вагон, де були вибиті всі шибки. Нагнувшись, пробасив у вухо: «Ваша послуга не буде забута», — і зник у юрбі. Перед відходом мимо поїзда побігли якісь люди, з клунками в зубах полізли в вікна. У вагоні стало зовсім тісно. Залазили на місця для чемоданів, заповзали під полиці і там чиркали сірниками, з великою приємністю димили махоркою.

Поїзд повільно тягся повз туманні болота з погаслими трубами заводів, повз запліснявілі ставки. Пропливла за сонячним світлом вдалині Пулковська висота, де, забуті всіма на світі, премудрі астрономи і сам сімдесятирічний Глазенап як і раніш обчислювали кількість зірок у всесвіті. Побігли соснові порослі, сосни, дачі. На зупинках нікого більше не впускали у вагон — виставили озброєну охорону. Тепер було хоч і гамірно, але мирно.

Даша сиділа, затиснена між двома фронтовиками. Зверху, з полиці, звішувалась весела голова, щохвилини втручаючись у розмову.

— Ну і що ж? — питали на полиці, душачись від сміху. — Ну і як же ви?

Навпроти Даші, поміж заклопотаними й мовчазними жінками, сидів одноокий, худий, з висячими вусами і щетинистим підборіддям селянин у брилі. Сорочка його, пошита з мішка, була зав’язана на шиї поворозкою. На поясі