Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Ви де спинилися?

— Ніде, я сюди прямо з вокзалу.

— Дуже добре. Зараз ви поїдете на Тверську, в кафе «Бом». Там попоїсте. До вас підійде один чоловік, ви впізнаєте його по шпильці в галстуку — у вигляді черепа. Він скаже парольї «З богом, в добру путь». Тоді ви покажете йому оце. — Він розірвав картонний трикутник і одну половину віддав Даші. — Покажіть так, щоб ніхто не бачив. Він дасть вам дальші інструкції. Коритися йому беззаперечно. У вас є гроші?

Він вийняв з бумажника дві думські асигнації по тисячі карбованців.

— За вас будуть платити. Ці гроші постарайтеся зберегти на випадок несподіваного провалу, підкупу, втечі. З вами може трапитись усе. Ідіть… Заждіть… Ви добре зрозуміли мене?

— Так, — із запинкою відповіла Даша, складаючи тисячні папірці все в менший і менший квадратик.

— Ні слова про побачення зі мною. Ні слова нікому про те, що ви були тут. Ідіть.

Даша пішла на Тверську. Вона була голодна і стомлена. Дерева Тверського бульвару, похмурі люди, що проходили зрідка, — пливли, наче крізь туман. І все-таки їй було спокійно тому, що скінчилась болісна непорушність, і незрозумілі їй події підхопили її чортовим колесом, понесли в дике життя.

Назустріч, наче кінотіні, пройшли дві жінки в личаках. Озирнулись на Дашу, сказали тихо:

— Безсоромна, на ногах не встоїть.

Далі пропливла висока дама з напівсивим, зібраним у вороняче гніздо волоссям, з трагічно жалібними зморшками коло припухлого рота. На обличчі, колись, мабуть, вродливому, застигло величезне нерозуміння. Довга чорна спідниця залатана, ніби навмисне, іншою матерією. Під хусткою, що волочилася кінцем по землі, вона тримала в’язку книжок і стиха звернулася до Даші:

— Є Розанов, заборонене, повний Володимир Соловйов…

Далі стояло кілька старичків; нахилившись до садової лавки, вони щось робили; проходячи, Даша побачила на лавці двох червоногвардійців, що міцно спали плече до плеча, з відкритими ротами, з гвинтівками між коліньми; старички пошепки лаяли їх нехорошими словами.

За деревами сухий вітер гнав куряву. Продзвонив самотній трамвай, гуркочучи по брукові зламаним підніжком. Сірі грона солдатів висіли на поручнях і ззаду на гальмі. У бронзового Пушкіна на голові стрибали горобці, байдужі до революцій.

Даша звернула на Тверську: з спини на неї налетіла курна хмара, закрутила папірцями, донесла до кафе «Бом» — останнього пристановища старого, безтурботного життя.

Тут збиралися поети всіх шкіл, колишні журналісти, літературні спекулянти, спритні юнаки, які легко й ловко пристосовувались до тяжкого часу, дівчата, отруєні нудьгою і кокаїном, дрібні анархісти, що шукали гострих розваг, обивателі, що спокусилися тістечками.

Як тільки Даша зайняла в глибині кафе місце під бюстом знаменитого письменника, хтось змахнув руками, кинувся крізь тютюнові туманності і ляпнувся поруч з Дашею, хихикаючи вологою, гнилозубою усмішкою. Це був давній знайомий, поет Олександр Жиров.

— Я за вами гнався по Лубянці… Певний був, що це ви, Даріє Дмитрівно. Яким побитом, звідки? Ви самі? З чоловіком? Ви пам’ятаєте мене? Був колись закоханий, — ви знаєте це, правда?

Очі його маслились. На жодне запитання він, очевидно, не ждав відповіді. Він був такий самий — з гарячкою збудження, лише прив’яла нездорова шкіра; на худому, довгому обличчі виразним здавався кривуватий, широкий внизу ніс.

— А я стільки пережив за ці роки… Фантастика… В Москві недавно… Я в групі імажиністів. Серьожка Єсенін, Бурлюк, Кручених. Ламаємо… Ви проходили повз Страсний? Бачили на стіні аршинні букви? Це світове зухвальство… Навіть більшовики розгубилися. Ми з Єсеніним цілу ніч працювали. Богородиці й Ісусові Христові дали такого чосу… Таке, знаєте, космічне паскудство, — на світанку дві бабусі прочитали — і обидві зразу дуба врізали». Даріє Дмитрівно, я, крім того, в анархічній групі «Чорний коршун»… Ми вас залучимо… Ні, ні, і мови не може бути… У нас шефом — знаєте хто? Знаменитий Мамонт, Дальський… Геній… Кін… Великий зухвалець… Ще якихось два тижні — і вся Москва в наших руках. От почнеться епоха! Москва під чорним прапором. Перемогу ми задумали відсвяткувати знаєте як? Оголосимо загальний карнавал… Винні склади — на вулицю, на майданах — військові оркестри… Півтора мільйона ряджених. Ніякого сумніву, — половина з’являться голими… І замість фейєрверка — висадимо в повітря на Лосиновому острові артилерійські склади. В світовій історії не було нічого подібного.

За ці дні це була вже третя політична система, з якою знайомилась Даша. Тепер вона просто злякалася. Навіть забула про голод. Задоволений враженням, що він його справив, Жиров удався до подробиць:

— Хіба ви не блюєте кров’ю, коли дивитесь на банальність сучасного міста. Мій друг, Валет, геніальний художник, — та ви пам’ятаєте його, — склав план — як цілком змінити обличчя міста… Зламати й наново збудувати — ми не встигнемо до карнавалу… Дещо вирішено висадити в повітря, — звичайно, Історичний музей, Кремль, Сухареву башту, будинок Перцова… Вздовж вулиці ставимо, на всю висоту будинків, дощані щити і розмальовуємо їх архітектурними сюжетами новітнього, небувалого стилю… Дерева, — натуральне листя недопустиме, — дерева ми офарбовуємо з допомогою пульверизаторів у різноманітні кольори… Уявляєте — чорні липи Пречистенського бульвару, моторошно ліловий Тверський бульвар… Страхіття! Ухвалено також всенародне блюзнірство над Пушкіним… Даріє Дмитрівно, а пригадуєте «прекрасні блюзнірства» і «боротьбу з побутом» на квартирі Телєгіна? Адже з нас тоді знущались.

Дрібно, наче мерзлякувато, посміюючись, він згадав минуле, ближче підсунувся до Даші і вже кілька разів, жестикулюючи, зачепив її ледве опуклі груди…

— А ви пам’ятаєте Єлизавету Київну — з баранячими очима? Вона була до паморок закохана у вашого жениха і зійшлася з Безсоновим. Її чоловік — дуже видатний анархіст-бойовик, Жадов… Він та Мамонт Дальський — головні наші козирі. Слухайте, і Антошка Арнольдов тут! За Тимчасового уряду орудував усією пресою, два власних автомобілі… Жив з аристократками… Одна у нього була — угорка з «Вілла Роде», — такої дивовижної краси, — він навіть спав з револьвером коло неї. Їздив у Париж в минулому липні, — мало