Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Сьогодні в «Люксі» я вас бачив, ви спали… Хто ви така?
Сміючись від запаморочення, вона відповіла:
— Ніхто… Повітряний пухир…
Він поклав їй велику гарячу руку на голе плече, став дивитися в очі. Даші було хоч би що, — тільки тепло холоднуватому плечу під вагою руки. Вона підняла за тоненьку ніжку бокал з шампанським і випила до дна.
— Нічия? — спитав він.
— Нічия.
Тоді Мамонт трагічно співучим голосом заговорив над Дашиним вухом:
— Живи, дитя моє, живи всіма силами душі… Твоє щастя, що ти зустріла мене… Не бійся, я не спотворю любов’ю твою юність… Вільні не люблять і не вимагають любові… Отелло — це середньовічне вогнище, інквізиція, диявольська гримаса… Ромео і Юлія… О, я знаю, — ти потай зітхаєш за ними… Це старий мотлох… Ми ламаємо з верху до низу все… Ми спалимо всі книги, зруйнуємо музеї… Треба, щоб людина забула тисячоліття… Свобода в одному: священна анархія… Великий фейєрверк пристрастей… Ні! Любові, спокою не жди, красуне. Я визволю тебе… Я розірву на тобі ланцюги незайманості… Я дам тобі все, що ти придумаєш між двома обіймами… Проси… Зараз проси… Може, завтра буде пізно.
Крізь цю маячню слів Даша всією шкірою відчувала поруч з собою важку закипаючу пристрасть. Її охопив жах, як уві сні, коли немає сили ворухнутися, а з темряви сну насуваються розжарені очі чудовиська. Звалить, зімне, розтопче… Ще страшніше було те, що в ній самій, назустріч, піднімались незнайомі, пекучі бажання, які душили її… Відчувала всю себе жінкою… Мабуть, вона була така схвильована й гарна в цю хвилину, що прем’єр потягнувся до неї, цокаючись, і промовив із задрістю:
— Мамонт, ти мучиш дитину…
Наче від пострілу впритул, Дальський схопився, вдарив по столу, — підстрибнули, поперекидались бокали.
— Застрелю! Доторкнись тільки до цієї жінки!
Він рвонувся до телефонного столика, де лежав револьвер. Перекидаючи стільці, посхоплювались усі, що сиділи за столом. Яша кинувся під рояль. Тоді, сама не розуміючи як, Даша зависла у Мамонта на руці, що стискала револьвер. Вона благала очима. Він схопив нижче лопаток її тендітну спину, трохи підняв і припав до рота, торкаючись зубами зубів. Даша застогнала. В цей час задзвонив телефон. Мамонт посадив Дашу в крісло (вона закрила очі рукою), зірвав телефонну трубку:
— Так… Що потрібно? Я зайнятий… Ага… Де? На Мясницькій. Брильянти? Коштовні? Через десять хвилин я буду…
Він сунув револьвер у задню кишеню, підійшов до Даші, взяв у руки її обличчя, кілька разів жадібно поцілував і вийшов, зробивши прощальний рух рукою, як римлянин.
Решту ночі Даша провела в «Люксі». Заснула як мертва, не знявши плаття з срібної парчі. (Жиров з остраху перед Мамонтом спав у ванній). Потім до півдня сиділа коло вікна, зажурившись. З Жировим не розмовляла, на запитання не відповідала. Десь о четвертій годині пішла і до п’яти ждала на Пречистенському бульварі, на площадці, де під носатим Гоголем тихо гралися худенькі діти — робили з піску і пороху пиріжки й калачики.
На Даші знову було стареньке плаття й саморобна шапочка. Сонце гріло в спину, сонце стояло над бідним життям. У дітей були маленькі, від голоду старенькі личка. Кругом — тиша й порожнява. Ні стукоту коліс, ні гучних голосів. Усі колеса покотились на війну, а прохожі обережно мовчали. Гоголь у гранітному кріслі горбився під вагою шинелі, загидженої горобцями. Не помічаючи Даші, пройшли двоє з бородами: один дивився в землю, другий на дерева. Долетів уривок розмови:
— Цілковитий розгром… Жахливо… Що тепер робити?
— Але ж Самару взято, Уфу взято…
— Нічому тепер не вірю… Цієї зими не переживемо…
— Але ж Денікін розправляється на Дону…
— Не вірю, ніщо не врятує… Загинув Вавілон, загинув Рим, і ми загинемо…
— Але ж Савінкова не заарештовано. Чернова не заарештовано…
— Дурниці все це… Еге ж, була Росія, та загула…
Та сама, що й учора, пройшла сива дама, боязко показала з-під хустки збірку творів Розанова. Даша відвернулась. До її лавки бічком підходив молодий чоловік з шпилькою-черепом. Обдивившись, поправив пенсне, підсів до Даші.
«— Ніч провели в «Метрополі»?
Даша схиХила голову, самими губами відповіла: «Так».
— Чудово. Я вам влаштував кімнату. Увечері переберетесь. Жирову ні півслова. Тепер — про справу: ви знаєте в обличчя Леніна?
— Ні.
Він вийняв кілька фотографічних карток і сунув їх у Дашину сумочку. Посидів, запихаючи в рот і покусюючи волосинки борідки. Взяв Дашині руки, що безживно лежали на колінах, труснув.
— Річ ось у чому… Більшовики — це Ленін. Ви розумієте? Ми можемо розгромити Червону Армію, але, поки в Кремлі сидить Ленін, — перемоги немає. Зрозуміло? Цей теоретик, ця вольова сила — величезна небезпека для всього світу, не тільки для нас… Подумайте і дайте мені тверду відповідь: погоджуєтесь ви чи ні…
— Убити? — дивлячись на голопузу дитину, що шкандибала перевальцем на кривих ніжках, спитала Даша. Молодий чоловік пересмикнувся, подивився праворуч, примружився на дітей і знову вкусив волосинку борідки:
— Ніхто про це не говорить… Якщо ви думаєте, то — не кричіть вголос… Ви взяті нами в організацію… Хіба ви не зрозуміли, про що говорив Савінков?
— Він зі мною не говорив… (Молодий чоловік усміхнувся), Ага, значить, той, з хустинкою, і був…
— Тихше… З вами говорив Борис Вікторович… До вас виявлено страшенне довір’я… Нам потрібні свіжі люди. Були великі арешти. Вам відомо, звичайно: план мобілізації в Казані провалений. Робота центру переноситься в інше місце… Але тут ми залишаємо організацію… Ваше завдання — стежити за виступами Леніна, відвідувати мітинги, бувати на заводах… Працюватимете ви не самі… Вас будуть сповіщати про його поїздки з Кремля і
