Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Так, так, — твердо промовив Рощин, дивлячись під ноги, — куди ж поїхала Катерина Дмитрівна?

Тетькін розвів руками, добре обличчя його зобразило болісне бажання допомогти.

— Пригадую, казала, що їде в Катеринослав… Нібито навіть хотіла там у кондитерський заклад якийсь на роботу стати… З розпачу — в кондитерську… Я ждав — напише, — ані рядка, як у воду впала…

Роїцин відмовився зайти випити склянку чаю і зараз же повернув на вокзал. Поїзд на Катеринослав відходив увечері. Він пішов у зал для дожидання першого класу, сів на твердий дубовий диван, сперся на лікті, закрив долонею очі — і так на довгі години залишився нерухомим…

Хтось, з полегшенням зітхнувши, сів поруч з Вадимом Петровичем, видно, надовго. Сідали до цього багато інших, посидять та й підуть, а цей почав дригати ногою, стегном, трясучи весь диван. Не йшов і не переставав дригати. Не віднімаючи руки від очей, Рощин сказав:

— Слухайте, ви не можете перестати дригати ногою?..

Той охоче відповів:

— Пробачте, — погана звичка. — І сидів після цього нерухомо.

Голос його вразив Вадима Петровича: страшенно знайомий, зв’язаний з чимось далеким, з якимось прекрасним спогадом. Рощин, не віднімаючи руки, крізь розсунуті пальці одним оком скоса глянув на сусіда. Це був Телєгін. Витягнувши ноги в брудних чоботях, склавши на животі руки, він, здавалось, дрімав, прихилившись потилицею до високої спинки. На ньому був вузький френч, що тиснув під пахвами, і новенькі підполковницькі погони. На худому бритому загорілому обличчі його застигла усмішка людини, яка відпочиває після невимовної втоми…

Після Каті він був для Рощина найближчою людиною, як брат, як дорогий друг. На ньому лежало світло чарів сестер — Даші і Каті… Від здивування Вадим Петрович мало не крикнув, мало не кинувся до Івана Ілліча. Але Телєгін не розплющував очей, не ворушився. Секунда минула. Він зрозумів — перед ним був ворог. Ще в кінці травня Вадим Петрович знав, що Телєгін — в Червоній Армії, пішов туди своєю охотою і мав добру репутацію. Одягнений він був явно в чуже, можливо, взяте у ним же вбитого офіцера, в підполковницькі погони (а всього він був штабс-капітан царської армії)… Рощин відчув раптом липку гидливість, яка звичайно кінчалась у нього спалахом пекучої ненависті: Телєгін міг тут бути тільки як більшовицький контррозвідник…

Треба було негайно піти і сказати комендантові. Два місяці тому Рощин не завагався б і на мить. Але він приріс до дивана, — не мав сили. Та й гидливість ніби відійшла… Іван Ілліч, — червоний офіцер, — ось він, поруч, такий, як і був, — стомлений, весь — добрий… Не за гроші ж пішов, не вислужуватись, — яка дурниця! Розсудливий, спокійний чоловік, пішов тому, що вважає цю справу справедливою… «Так само, як я, як я… Виказати, щоб через годину чоловік Даші, мій, Катин брат, валявся без чобіт під парканом на купі сміття…»

Жахом стиснуло горло. Рощин весь знітився… Що ж робити? Встати, піти? Але Телєгін може впізнати його — розгубиться, гукне його. Як врятувати?

Непорушно, наче сонні, сиділи Рощин і Іван Ілліч близько на дубовому дивані. Вокзал спорожнів у цю годину. Сторож зачинив перонні двері. Тоді Телєгін промовив, не розплющуючи очей:

— Спасибі, Вадиме.

У Рощина нестримно затремтіла рука. Іван Ілліч легко підвівся і пішов до виходу на майдан спокійною ходою, не обертаючись. Через хвилину Рощин кинувся слідом за ним. Він оббіг навколо вокзальний майдан, де біля рундуків під білим сонцем, від якого топився асфальт, під в’язками копченої риби дрімали смугляві люди… Спалене було листя на деревах, спалене все повітря, насичене міським пилом. «Обняти його, тільки обняти», — і червоні круги пливли у Рощина перед очима. Телєгін як крізь землю провалився.

В ту годину, коли погасла степова зоря, коли Рощин, вилізши на вагонну полицю, глухо заснув під стукіт вагонних коліс, — та, кого він шукав, за ким душа його, хвора від крові й ненависті, болісно занудьгувала, — його дружина Катя їхала в степу на тачанці. Плечі її були закутані хусткою. Поруч сиділа красуня Мотрона Красильникова. Бряжчало залізо тачанки. Пофоркували коні. Безліч підвід розтяглося попереду й позаду по степу, приховані сутінками зоряної ночі.

Олексій Красильников, попустивши віжки, сидів на передку, Семен — боком на полудрабку тачанки, по чоботях його хльоскали реп’яхи і кашка. Пахло кіньми, полином. Катя думала в напівдрімоті. Вітерцем холодило плечі. Не було краю степові, не було краю дорогам. Споконвіку йшли коні, рипіли колеса, і знову йдуть, як тіні стародавніх кочовищ…

Щастя, щастя — вічна туга, край степів, синій берег, лагідні хвилі, мир, достаток.

Мотрона придивилась до Катиного обличчя, усміхнулась. Знову тільки тупіт копит. Армія виходила з оточення. Батько Махно звелів іти тихо. Важкі плечі Олексія сутулились, — мабуть, змагала дрімота. Семен сказав неголосно:

— Не відбиваюсь я від вас… При чому — Семен, Семен… (Мотрона коротко зітхнула, відвернулась, дивилася в степ). Я Олексієві казав ще весною: не стрічка мені матроська дорога, дорога справа… (Олексій мовчав). Флот тепер чий? Наш, селянський. Що ж, коли ми всі розбіжимося? Адже за одну справу боремось, — ви тут, ми — там…

— А що тобі там пишуть? — спитала Мотрона.

— А пишуть, щоб неодмінно повернувся на міноносець, інакше вважатимуть дезертиром, поза революційним законом.

Мотрона здвигнула плечем. Від неї так і пашіло жаром. Але стрималась, нічого не відповіла. Через деякий час Олексій випростався на передку, прислухався, показав у темряву пужалном:

— Катеринославський скорий…

Катя придивилась, але не побачила поїзда, що відвозив Вадима Петровича, який спав у купе на верхній полиці,-тільки почула свист, протяжний і далекий, і він пронизливим сумом відгукнувся в ній…

В Катеринославі прямо з вокзалу Вадим Петрович пішов по кондитерських, розпитуючи про Катю. Він заходив у жаркі кофейні, повні мух на непротертих вікнах і