Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Була осінь, ішли затяжні і криваві бої за оволодіння багатим містом Ставрополем. Всюди на чолі билися таманці.
У денікінців також з’явилася нова сила — білий партизан Шкуро, відчайдушного життя пройдисвіт і вояка, що сформував з усякої наволочі вовчу сотню.
Штаб Сорокіна перейшов у П’ятигорськ. Сорокін більше не з’являвся на фронті: наставали нові порядки, на Кавказ проникала влада Москви, відчувалась що день, то міцніше. Почалося з того, що крайовий комітет партії постановив утворити Військово-революційну раду. З Москвою Сорокін не змагався, довелося скоритись. В Реввійськраду були обрані всі нові люди. Влада головнокомандуючого переходила до колегії. Сорокін зрозумів, що йдеться про його голову, і почав відчайдушно боротися.
На засіданнях Реввійськради він сидів похмурий і мовчазний; коли брав слово, то відстоював кожну букву, і йому вдавалося проводити все, що він хотів, бо в П’ятигорську були зосереджені вірні йому військові частини. Його боялися, і недаремно. Він шукав нагоди показати владу і знайшов нагоду. Командир другої таманської колони Мартинов заявив на військовому з’їзді в Армавірі, що відмовляється виконувати бойові накази головнокомандуючого. Тоді Сорокін зажадав у Реввійськради голови Мартинова. Він пригрозив цілковитою анархією в армії. Врятувати Мартинова було не можна. Його викликали в П’ятигорськ, заарештували, і на майдані перед фронтом він був розстріляний. Буря прошуміла по полках таманців, вони поклялися помститись.
Був сформований новий штаб при головнокомандуючому. Бєлякова усунули зовсім, і Сорокін не відстоював його. Начштабу здав гроші і справи і з’явився на квартиру до колишнього друга за поясненнями. Сорокін ходив по кімнаті, заклавши руки за спину. На столі горіла бляшана лампа, стояла незачеплена їжа, почата пляшка горілки. За вікном у сухому світлі призахідного сонця темнів лісистий Машук…
Мигцем глянувши на Бєлякова, коли той увійшов, Сорокін продовжував ходити. Бєляков сів коло стола, схиливши голову. Сорокін зупинився перед ним, здвигнув плечем:
— Горілки хочеш? По останній. — Він хрипко зареготав, швидко налив дві чарки, але не випив і знову почав ходити. — Ти своє вже відспівав, брат… І моя порада — утікай звідси… Я за тебе оступатися не буду… Завтра призначу комісію — для ревізії твоїх справ, зрозумів? Найпевніше — розстріляємо…
Бєляков підвів до нього обличчя — сіре, змарніле, провів долонею по лобі, і рука впала.
— Мізерна… маленька людина, ось ти хто, — сказав Бєляков. — Даремно я тобі віддавав усю душу… Сволоч ти… А я його в Наполеони готував… Воша!..
Сорокін узяв чарку, — зуби зацокотіли по склу, — випив. Заходив, засунувши руки в кишені черкески. З розгону спинився:
— Ревізії не буде. Забирайся к чорту. Що я тебе не застрелив зараз, — пам’ятай, — це за твої заслуги… І оціни, — зрозумів?
Ніздрі його стали втягати повітря, губи посиніли, він весь затремтів, стримуючи шалену лють.
Бєляков надто добре знав характер Сорокіна: не зводячи з нього очей, позадкував до дверей і швидко зачинив їх за собою… Вийшов він заднім ходом через двір і тієї ж ночі зник з П’ятигорська.
Година за годиною, випиваючи чарку за чаркою, Сорокін продумав цілу ніч. Колишній друг отруїв його краплею презирства, але отрута була страшна, муки нестерпні…
Він закривав руками обличчя: правду, правду казав Бєляков… В червні був наполеонівський розмах, а скінчилося засіданнями у військовій колегії, вічною оглядкою на московських партійців… Бєляков не своє сказав… Так говорять в армії, в партії. І Денікін, ой Денікін! Він пригадав, і зараз на всю глибину жала пронизала його одна статейка в катеринодарській білогвардійській газеті — інтерв’ю з Денікіним. «Я думав: передо мною лев, але виявилось, що цей лев — полохлива собака, яка нап’яла на себе лев’ячу шкуру… Власне, це мене не дивує, — Сорокін був і залишився малограмотним, ординарним козачим офіцером у чині хорунжого». Ох, Денікін! Зажди… настане час… Пожалієш.
Сорокін стискав руки, скрипів зубами. Кинутись на фронт, повести всю армію, збити, гнати, топтати кіньми офіцерів, палити з чотирьох кінців станиці. Вдертися в Катеринодар… Наказати прйвести до себе Денікіна, — взяти його прямо з ліжка, у підштанках… «А що, чи не ви ото, Антоне Івановичу, вправлялися в заміточках для газети про ординарного хорунжого? Він перед вами, мій шановний… То як же тепер, — паси вам будемо вирізувати з спини, чи вистачить з вас півтори тисячі шомполів?»
Сорокін стогнав, відганяючи настирливі маячні мрії… Дійсність була темна, невиразна, тривожна, ганебна… Треба було наважуватись. Старий друг, начштабу, зробив йому сьогодні останню послугу… Сорокін підходив до вікна, куди легкий вітер доносив гіркий, сухий дух полиневих степів. Темно-багрова смуга вранішньої зорі, ще не світячись, проступила в похмурому небі. І знову виднілось лілове громадище Машука… Сорокін усміхнувся: «Ну що ж, спасибі, Бєляков… Гаразд, — вагання, нерішучість к чорту…» І тієї ж ночі Сорокін вирішив грати ва-банк.
Найближчими днями Реввійськрада Кавказької армії після довгих вагань проголосувала нарешті наступ. Тили перекидались у Святий Хрест, армія зосереджувалась у Невинномиській і звідти мала вирушити на Ставрополь і Астрахань, щоб з’єднатися флангом з Десятою армією, що билася під Царицином. Це був якраз той план, що його Дмитро Жлоба привіз із Царицина.
Взяття Ставрополя було доручено таманцям. Усе завсь рушилося, — тили рушили на північний схід, ешелони — на північний захід. Політруки й агітатори рвали голосові зв’язки, піднімаючи настрій у частинах, кидаючи запалюючі лозунги. Начальники колон виїхали на фронт. П’ятигорськ спорожнів. У ньому залишився тільки уряд — ЦВК Чорноморської республіки і Сорокін з своїм штабом та конвоєм. У метушні ніхто не помітив, що уряд, власне, відданий на добру волю головнокомандуючого.
Увечері, повертаючись додому в супроводі вістового, Сорокін пустив коня широкою риссю і, завертаючи від міського парку під гору, штовхнув конем якогось сутулуватого, широкого чоловіка в шкіряній куртці. Той похитнувся, вхопився за стегно, де висів у нього наган. Сорокін гнівно звів докупи брови і
