Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

поглядаючи на хмари, що повзли з півночі, думали про свої села, де вітер задирав солому на покрівлях, кропивою заростали подвір’я і гнила картопля на городах. А війні й кінця не видно. Попереду — непроглядні ночі та стародавня лучина по рідних хатах, де ждуть не діждуться батьків і синів та слухають розповіді про такі страшні діла, що діти починають плакати на печі.

У відповідь на осінній смуток Центральний Комітет партії, після того як республіка впоралася з заколотами, мобілізував у Москві, в Петрограді, в Іваново-Вознесенську найбільш стійких комунарів і послав їх в армію. Поїзди з комунарами йшли до фронтів, ламаючи по дорозі вільний чи невільний саботаж залізничників. Суворий режим терору проник в армію. З розтріпаних загонів формувалися полки, підпорядковані єдиній волі Реввійськради. Відвага і доблесть стали обов’язком кожного. Полохливість була прирівняна до зради. І от, червоний фронт перейшов у наступ. Коротким ударом була взята Казань, а за нею і Самара. Білогвардійські загони втікали з жахом перед червоним терором. Під Царицином, де членом Реввійськради Десятої армії сидів Сталін, розгорталась величезна і кривава битва з білокозачою армією отамана Краснова, якого забезпечував і підганяв німецький головний штаб…

Але все це було тільки початком великої боротьби, розгортанням сил перед головними подіями дев’ятнадцятого року.

Іван Ілліч Телєгін виконав доручення Гимзи. Під час боїв під Казанню одержав призначення командувати полком і одним з перших увірвався в Самару. В жаркий осінній день він їхав ступою на кудлатій конячині поперед свого полку по Дворянській вулиці. Поминули майдан з пам’ятником Олександру Другому — його знову спішно забивали дошками. Ось і другий будинок від рогу… Іван Ілліч схилив голову,’— він знав, що він побачить, і все-таки серце його журно стиснулось. Усі шибки на другому поверсі, в квартирі лікаря Булавіна, були вибиті, — з коня йому було добре видно: он горіхові дверцята, в яких тоді, як сон, з’явилася Даша, он кабінет, перекинена книжкова шафа, на стіні криво висить портрет Менделєєва з вибитим склом… Де Даша? Що з нею? Тут уже ніхто, звичайно, не міг відповісти.

КНИГА ТРЕТЯ
ХМУРНИЙ РАНОК

Жити переможцями або вмерти зі славою…

(Святослав)


І

Коло вогнища сиділо двоє — чоловік і жінка. В спину їм віяв з степової балки холодний вітер, посвистуючи в стеблах пшениці, що давно обсипались. Жінка підібгала ноги під спідницю, засунула руки в рукава драпового пальта. З-за плетеної хустки, опущеної на очі її, тільки було видно рівненького носа й уперто стулені губи.

Вогонь був невеликий, горіли сухі коржі кізяків, що їх чоловік недавно назбирав — кілька оберемків — у балці коло водопою. Було недобре, що дужчав вітер.

— Красоти природи, звісно, набагато приємніше сприймати під тріщання каміна, сумуючи коло вікна… Ах, боже мій, нудьга, нудьга степова…

Чоловік промовив це неголосно, єхидно, з задоволенням. Жінка повернула до нього підборіддя, але не розтулила губів, не відповіла. Вона стомилась від довгої дороги, від голоду і від того, що цей чоловік дуже багато говорив і з якимось самозадоволенням угадував її найпотаємніші думки. Трохи закинувши голову, вона дивилась з-під опущеної хустки на тьмяний за ледве помітними пагорками осінній захід сонця, — він простягнувся вузькою щілиною і вже не освітлював пустинного й бездомного степу.

— Будемо зараз пекти картопельку, Даріє Дмитрівно, щоб звеселити душу й тіло… Боже мій, що ви без мене робили б?

Він нагнувся й почав вибирати коров’ячі коржі, котрі грубші, — вертів їх і так і сяк, обережно клав на жар. Частину жару одгріб і під нього став закопувати кілька картоплин, достаючи їх з глибоких кишень бекеші. У нього було червонувате, надзвичайно хитре — скорше навіть лукаве — обличчя, з м’ясистим, на кінці приплюснутим носом, ріденька борідка, розтріпані вуса, прицмокуючі губи.

— Думаю я про вас, Даріє Дмитрівно, дикості у вас мало, чіпкості мало, а цивілізація така собі поверхова, серденько… Яблучко ви червоне, солодке, але недостигле…

Він говорив це, пораючись коло картоплі, — недавно, коли проходили повз степовий хутір, він украв її на городі. М’ясистий ніс його, що залиснів від жару вогнища, мудрувато й хитрувато сіпав ніздрею. Чоловіка звали Кузьма Кузьмич Нефедов. Він страшенно набридав Даші теревенями й відгадуванням думок.

Знайомство їх сталося кілька днів тому, в поїзді, що тягся за фантастичним розкладом і маршрутом і був пущений білими козаками під укіс. Задній вагон, у якому їхала Даша, залишився на рейках, але по ньому різонули з кулемета, і всі, хто там був, кинулися в степ, тому що, за звичаями того часу, треба було сподіватись пограбування і розправи з пасажирами.

Цей Кузьма Кузьмич ще в вагоні придивлявся до Даші, — чимось вона йому припала до вподоби, хоч ніяк не йшла на одверті розмови. Тепер, на світанку, в безлюдному степу, Даша сама вхопилася за нього. Становище було небезпечне: там, де під укосом лежали вагони, було чути стрілянину і крики, потім розгорілося полум’я, погнавши похмурі тіні від старих реп’яхів і висохлих кущиків полину, припалих інеєм. Куди було йти в тисячоверстову далечінь?

Кузьма Кузьмич так, приблизно, міркував, ступаючи поряд з Дашею в той бік, звідки з зеленіючого світанку повівав пахучий дим з печі: «Ви мало того, що налякані, ви, красуне моя, нещасні, як мені здається. Я ж, незважаючи на численні злигодні, ніколи не знав ні нещастя, ні — тим більше — нудьги… Був попом, за вільнодумство розстрижений і ув’язнений в монастир. І от, блукаю «меж двор», як в давнину говорили. Якщо людині для щастя потрібна неодмінно тепла постіль, та тиха лампа, та за спиною ще