Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Іван Ілліч.

— Штабс-капітан царської служби?

— Здається… так…

— Був ротним командиром в Одинадцятій червоній армії?

— Ви його знаєте?

Даша кинулась до стола, щоки її залив рум’янець; тільки що сиділа зів’яла, мертва, — розцвіла:

— Я бачила Івана востаннє, коли він під пострілами втікав по дахах… Ось як це було…

— А ви. сядьте, заспокойтесь, — сказав командир полку. — Знаю Іва» а Ілліча, разом були на германській війні, разом втекли з полону. Мельшин моє прізвище, Петро Миколайович, може, він вам згадував коли-небудь? І в Червоній Армії його добре знають. — Він обернувся до ротного: — Жінка твоя правильніше за тебе цей горіх розкусила. — І до Даші: — Відпочинете, завтра поговоримо. Ви тут можете влаштуватися. Вийдете в сіни, там буде кухня. Спіть спокійно.

Даша і за нею Кузьма Кузьмич, — якого командири наче перестали помічати, — увійшли через сіни в тепло натоплену порожню кухню. Кузьма Кузьмич порадив Даші вилізти на піч: «Кісточки погрієте, в одну ніч за тиждень виспитесь. Дайте-но, я вас, серденько, підсаджу…»

Даша насилу вилізла на піч, розмотала хустку, підклала її під щоку, укрилась пальтом, підібгала ноги. Тут було хороше, пахло теплими цеглинами, хлібним димком. Цвірчав цвіркун, незмінний пожилець. Він і не давав Даші заснути вмить: сон тільки плівкою покривав її, цвіркун — цвір, цвір — прострочував її сон сірою ниткою….

То їй уявлялось, що стукає метроном, вона сидить за роялем, заклякла й опустила руки. Від дожидання серце тривожно б’ється, але не кроки любимого, найдорожчого — знову чути цвірчання цвіркуна, — строчить і строчить…

«Який спокій, який спокій, — повторював у ній голос… — Повернулась на батьківщину, бідна Дашо… Але ти ж ніколи не знала батьківщини, Дашо, Дашо… Ах, не заважайте мені… Ну, звичайно, це диригент стукає кістяною паличкою, зараз залунає музика…» І знову — цвір, цвір…

Кузьма Кузьмич примостився на лаві під піччю і теж не міг зразу заснути, — прицмокував, бурмотів:

— Повірили, повірили… Прості серцем… На їх місці я б так скоро не повірив, — чому? Сам себе не знаєш, людина темна… Повірили — сильні люди завжди прості… В цьому їх сила. Тепер уже нам паспорт даний, — повірили. Еге ж, вам потрібна тямуща людина? Революції вона потрібна? Потрібна… От вам — я… Даріє Дмитрівно… Я питаю — революції потрібна тямуща людина?..

Іван Ілліч Телєгін після воєнних операцій під Самарою дістав нове призначення.

Десята червона армія в серпневих боях під Царицином витратила і без того мізерне бойове спорядження. На запитання й вимоги — постачати Царицину все необхідне перед неминучим новим наступом Донської армії, Вища військова рада республіки відповідала дуже повільно й неохоче. Але в Москві сидів бойовий товариш командарма Ворошилова, посланий туди з спеціальним завданням — підштовхувати і пробивати незрозумілу повільність і писарську тяганину постачальних установ Вищої військової ради. Йому вдалося підкидати дещо для Царицинського фронту.

Іванові Іллічу було доручено навантажити в Нижньому на буксирний пароплав ящики з спорядженням та дві гармати і доставити їх у Царицин. Знову, як цього літа, як багато літ тому, він плив по лінивій, неосяжно могутній пустельній Волзі. Низенький коричневий буксир ляпав колесами по безвітряній воді. Попереду завжди виднівся берег, наче там і кінчалася ріка;— за широким поворотом відкривалась нова далечінь, глибока і ясна під осіннім сонцем. В ці місяці Волга була очищена від білих, проте пароплав тримався дальше від берегів, де над кручами розлягалось потемнілими зрубами велике село, або на лисому бугрі крізь золоте листя виднілась дзвіничка, звідки зручно різонути з кулемета.

Десять балтійських моряків теревенили на кормі біля гармати. Там же звичайно часом лежав на боку й Іван Ілліч, — то охаючи й обмираючи, то до сліз регочучи з їх балачок. Він був простим, довірливим слухачем, а морякові іншого й не треба: тільки дивись йому в рот.

Щоденно наймолодший з моряків, комсомолець Шаригін, високий і ставний, ішов до суднового дзвона й бив аврал: «Усі наверх!» Моряки сідали кружка, з люка вилазив машиніст, старичок, який втратив у час революції, кажуть, чималі гроші; висувався до пояса з люка кочегар, сварливий, озлоблений чоловік; з камбуза, витираючи руки, з’являлася жінка-кок. Шаригін сідав на скручений канат, самовпевненим голосом починав просвітительну бесіду. Бувши молодим, він не встиг багато прочитати, але встиг зрозуміти головне. Під матроською шапочкою носив він темні кучері, були у нього світлі гарні очі, і тільки напсував ніс — маленький, сторчаком, здавалось, ніби він потрапив зовсім з іншої організації.

Завдання його було не легке. Моряки розуміли революцію, як людц, давно відірвані від свого господарства, від злиденної сохи, від рибальського човна на Помор’ї. Пройшли вони тяжку флотську службу; коли настав час — викинули офіцерів за борт і піднесли прапор всесвітньої революції. Світ вони бачили, оббігали його. Це була річ широка, зрозуміла морській душі. Раніш усе майно моряка було в сундучку. Тепер немає і сундучка, тепер господарство моряка — твинтівка, кулементна стрічка та весь світ… Якби зараз були часи Степана Разіна, — кожен би з них, загнувши на вухо шапку з червоним верхом, пішов би на весь розмах душі вільно гуляти по неосяжних просторах, залишаючи позад себе заграву аж до неба… «Гей, царські, боярські холопи, горе-нещастя, голота п’яна, діли землю, діли золото, — все твоє, живи!..» Пролетарська революція зажадала від них програми складнішої, зажадала обмеження розмаху почуттів.

— Революція, товариші, це — наука, — самовпевненим голосом говорив їм Шаригін. — Хоч би ти був наймудріший — не збагнеш її, і ти завжди зробиш помилку. А що таке помилка? Краще ти батька з матір’ю заріж: помилка приведе тебе до буржуазної точки зору, як мишу в пастку, — влетів і сиди, гризи хвоста, всі твої заслуги закреслені, і ти — ворог…