Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Скільки у вас команди на пароплаві? — спитав чоловік у шинелі.

— Десять балтійських моряків і дві польові гармати.

Вони знову перезирнулись.

— Заповніть анкету, — знову сказав той самий. — О сімнадцятій годині будьте з усією командою в розпорядженні командуючого фронтом. — Неквапливим рухом він закрутив ручку телефонного апарата, що сухо вищала, з’єднався з кимось, стиха сказав кілька слів і поклав трубку. — Товаришу черговий, організуйте негайно якнайбільше ломових підвід. Для розвантаження мобілізуйте робітників з гарматного заводу. Перевірте виконання і скажіть мені.

Обидва чоловіки пішли в сусідню кімнату. Черговий узявся накручувати телефон і здавленим голосом повторювати: «Транспортний відділ… Товариша Іванова. Нема такого? Убитий? Давайте іншого чергового. Говорить штаб фронту…» Іван Ілліч сів заповнювати анкету. Справа була ясна: з’явитися до командуючого — значить, прямо в окопи. Іван Ілліч розлінувався на пароплаві, і от тепер, поскрипуючи пером, що чіплялося за папір, відчував знайомий вольовий рух, який стільки разів повторювався за ці роки, коли все, що є в людині спокійного, теплого, побутового, котре охороняє своє життя, своє невелике щастя, з зітханням відсувається, і невидимим розводящим стає інший Іван Ілліч — спрощений, твердий, вольовий.

До п’ятої години залишалося багато часу. Телєгін передав анкету і вийшов у коридор. Сапожков швидко встав з дерев’яного дивана.

— Звільнився? Ходімо, приткнемось куди-небудь.

Він з усмішкою дивився на спохмурнілого Телєгіна.

Сапожков був той самий: неспокійний, напружений, він ніби знав щось таке, чого інші не знають, тільки зовні дуже змарнів — рожеве обличчя його стало маленьке, як у моложавого старичка. Телєгін пояснив, що — ось таке діло — треба бігти на пристань, збирати команду, вивантажувати ящики…

— Жаль. Ну, що ж, ходімо на пристань. Я три місяці мовчав, Ваню, дійшов до того, що в госпіталі мало не почав писати «Записки колишнього інтелігента»… І не п’ю, брат, забув…

Сапожкова дуже вразила зустріч з Іваном Іллічем. Вони вийшли. Вітер погнав їх по вулиці — вниз до потемнілої Волги, що махала довгими пінявими хвилями.

— Де полк, Сергію Сергійовичу? Яким чином ти від нього відбився?

— Від нашого полку залишилися ріжки та ніжки. Нема більше такого полку в Одинадцятій армії.

Телєгін мовчки, з жахом, глянув на нього. Сапожков почав розказувати, затуляючись рукою від пилу:

— Кінчились ми на хуторі Безпокойному. Відома тобі трагедія Одинадцятої армії? Головком Сорокін натворив такого, — мало йому трьох страт, сучому котові. Приховав від армії наказ царицинської Військради — пробитися на з’єднання з Десятою армією. Тільки дивізія Жлоби виконала наказ і повернула на Царицин, і то лише тому, що Дмитра Жлобу він хотів розстріляти й оголосив поза законом. Уявляєш: від Мінеральних Вод ми відрізані, від Ставрополя, де гине Таманська армія, — відрізані. Вогнеприпаси Сорокін у паніці покинув ще в Тихорєцькій… З правого боку на нас натискає кіннота Шкуро, з лівого — кіннота Врангеля. І ми відходимо на схід, у безводний степ… Від полку мого залишилась одна рота. Спимо на ходу, аби тільки одірватися від противника, пробираємось балочками, жерти нічого, води нема, холоднючий вітер, — будь він проклятий, цей степ! Були випадки — людина й кінь задубіють, і засипає їх піском, як скіфською могилою… Добрались до хутора Безпокойного, — ані душі, ані курчати, навіть собак вивезли козачкй. А хати, розумієш, не заперті, — навстіж… Хлопці і давай пити молоко. Розумієш? Почали качатисд по землі, та вже пізно, — живих залишилось десятків зо три душ… І тут нас рано-пораненьку, як і годиться, оточили з кулеметами й кінчили…

Слухаючи його, Іван Ілліч ішов усе швидше, поки не спіткнувся.

— Ну, а як же ти?

— Чорт його знає. Пощастило… Поранили мене з самого початку, — в руку, нерв, чи що, якийсь зачепило, — знепритомнів… Багато чого з того часу почав переглядати… Поки валявся догори лійкою, — бійці, виявляється, перев’язали мені руку, віднесли до ожереда, закидали соломою… В такій обстановці і то, бачиш, потурбувались… Запевняю: нашого народу ми не знаємо і ніколи не знали… Іван Бунін пише, що це — дикий звір, а Мережковський, що це — хам, та ще грядущий… Пам’ятаєш, ми в вагоні вночі розмовляли? Я був п’яний, але я нічого не забуваю. В чому була помилка: виходить, що філософія і логіка коректуються, як стрільба, видимою ціллю, глибоким пізнанням життєвих сутичок… Революція — це тобі не Еммануїл Кант!

— Сергію Сергійовичу, ну а далі що було?..

— А далі… Вночі виліз я з соломи. На хуторі горлають пісень, — значить, переможці вже п’яні. Наткнувся на знівечений труп, на другий, — все ясно… Спіймав конячину, втік у степ, де провів кілька жахливих днів… Підібрав мене кінний загін Будьонного, — є у них в Сальських степах такий вершник… Доставили мене на станцію Куберле і значить — сюди. Тут байдикую в госпіталі… Послужний список, документи — все залишилось на току, в бекеші… Пам’ятаєш мою бекешу? Такої тепер не матимеш…

— Слухай, і Гимза там же загинув?

— Гимзу ми давно загубили, разом з обозом, у нього сипняк був страшенючий…

— Жаль Гимзу.

— Всіх жаль, Іване… А проте, брешу, не жалістю це називається… Звик я до полку, незручно якось одному залишатися живим… Місця собі не знаходжу, Іване… Ходив у штаб — просити роту хоч би. Цілком їх розумію, людина я їм невідома, тільки військовий квиток на руках… Ти вже мене в штабі атестуй, будь ласка…

— Та звісно ж, Сергію Сергійовичу…

— Хоча краще всього — бери мене в загін, слово честі. Хоч помічником, хоч зв’язківцем… От, зводить нас доля… Пам’ятаєш, як у тебе на квартирі вірші писали, лякали буржуїв? Ніщо не минається даром, все позначається: погрався та й забув, — дивишся, а ти вже стоїш перед грандіозною картиною, так що волосся стає сторч. Слухай, а пам’ятаєш, як я знайшов тебе в сараї у німців? От був наскок, от