Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Розмовляти їм далі не довелося. Їх випередили вантажні вози, що риссю прогуркотіли вниз до пристані.

За міськими дахами крізь вихор пилу проступав захід сонця, величезний і похмурий, насичуючи кривавою силою повзучі хмари. Над Волгою закрутився ріденький сніг. Навантажені вози, під охороною озброєних робітників, давно поїхали. Набережна спорожніла. Пароплав одійшов від конторки і, не засвічуючи вогнів, пришвартувався десь нижче по течії.

Моряки в підперезаних бушлатах, з гранатами, з заплічними мішками, з гвинтівками сиділи на конторці за вігром, — не курили, примовкли. З оповідань робітників їм уже було відомо, що діялось у цьому пустельному місті, освітленому каламутно-кривавим заходом сонця. Справи тут були невеселі.

Іван Ілліч ждав кінних запрягів для вивантажених гармат, з тривогою поглядав на годинник, кілька разів дзвонив у штаб. Вияснилось: запряги вже вислані, загонові наказано йти разом з гарматами прямо на вокзал. Перемагаючи вітер, що налягав на двері, він вийшов на палубу конторки. Перед ним стояла Онися Назарова.

— Ви чого тут?

Вона мовчала, стуливши губи, під його поглядом схилила голову. Старенька, полатана хустка, видно, єдиний захист від холоду, була зав’язана у неї на плечах; за спиною — рядняний мішок.

— Ні, ні, ні, — сказав Іван Ілліч, — ідіть на пароплав, Онисю, ви мені в загоні не потрібні…

Поки по сходнях скочували гармати на пісок та поралися з запрягами, — хмари згасли, і річка злилася з потемнілими берегами. Загін вирушив до міста, поганяючи конячок, запряжених у гармати. До Івана Ілліча підійшов Шаригін і — стщха:

— Що нам з Онисею робити? Товариші просять залишити при загоні.

Зараз же, одійшовши від колеса гармати, до Івана Ілліча з другого боку підійшов Латугін.

— Товаришу командир, вона нам ніби як мати. В таких ділах, — фронт, знаєш, — побігти, принести чого-небудь, сорочку випрати… Та вона войовнича, тільки так, на вигляд така. Причепилась і причепилась, як собачка, що ти зробиш…

Онися опинилась тут же, за Іваном Іллічем, — вона йшла за загоном так само — із схиленою головою. Шаригін сказав:

— Нехай буде у нас сестрою милосердною, без кваліфікації… Хороше діло…

Іван Ілліч кивнув:

— Правильно, я й сам хотів її залишити.

Латугін побіг знову до гарматного колеса, вхопився за нього, гукнув на конячки, що пнулися на гору з останніх сил: «Но, добрі, вивозь!» Пісок, зірваний з укосу, обрушився на загін, закрутився, як скажений. Нарешті колеса покотились по вулиці. В ледве помітних будиночках не світилося жодне вікно; страшно вили проводи на стовпах та гримотіли вивіски. Іван Ілліч ішов і усміхався… «От, дістав урок, бренькнули по носі: ей, командир, неуважний до людей… Правильно, нічого не скажеш… Від Нижнього до Царицина вилежувався, розпустив вуха ї не поцікавився: які вони, ці балакуни… Бачиш — ідуть перевальцем, вітер метляє стрічки на шапочках… Чому Онисине горе, гірку долю її, вони, не змовляючись, раптом зв’язали з своєю долею, та ще в такий час, коли наказано покинути легке життя на пароплаві і крізь піщані крижані вихрі йти чорт знає в яку темряву, — битися і вмирати?.. Хоробрі вони, чи що, дуже? Начебто ні, — звичайнісінькі люди… Еге ж, поганенький ти командир, Іване Іллічу… Сіра людина… Той командир хороший, котрий при найтяжчих обставинах тримає в пам’яті складну душу кожного бійця, дорученого тобі…»

Недавня розмова з Сергієм Сергійовичем і цей, нібито незначний, випадок з Онисею дуже схвилювали Івана Ілліча. Насамперед він накинувся на самого себе і картав себе за егоїзм, вайлуватість, сірість… В такий час він, бачте, наїв собі щоки, — навіть Сергій Сергійович це помітив… Так роздумуючи, Іван Ілліч піймав себе ще на одній думці, — йому раптом стало жарко, і серце на мить ніби пірнуло в блаженство, — в усьому підтяганні себе була ще й потайна думка: повернути Дашину колишню закоханість. Але він тільки фиркнув у курний вихор, що налетів з-за рогу, і відігнав ці зовсім уже недоречні думки.

На вокзалі Іван Ілліч дістав наказ: негайно вантажити гармати й виступити на артилерійські позиції в район станції Воропоново. Наказ передав йому комендант — рослий чолов’яга з чорними, як березнева ніч, страшними очима й пишною порістю на щоках, щось подібне до бакенбардів. Іван Ілліч трохи розгубився, почав пояснювати, що він не артилерист, а піхотинець, і не може взяти на себе відповідальність командувати батареєю. Комендант сказав тихо і погрозливо:

— Товаришу, вам зрозумілий наказ?

— Зрозумілий. Але я пояснюю ж вам, товаришу…

— В даний момент командування не потребує ваших пояснень. Ви будете виконувати наказ?

«Ох ти чорт, як тут розмовляють», — подумав Іван Ілліч і мимоволі підкинув руку до козирка: «Слухаю», — обернувся і пішов на колії…

У цьому місті були зовсім не схожі ні на що порядки. На вокзалах, наприклад, у деяких містах, якщо треба пройти куди-небудьпереступай через лежачих покотом переодягнутих буржуїв, дезертирів, чоловіків і жінок з мішками, звідки стирчить півнячий хвіст або сопе порося. Тут було порожньо, навіть підметено, хоч пил, гнаний вітром через розбиті вікна, густо встеляв плакати на стінах і давно покинутий буфетником прилавок. Тут і розмовляли якось особливо — коротко, застережливо, наче поклавши палець на гашетку.

Іван Ілліч без зайвої біганини і без крику швидко одержав паровоз і наряд на вантаження. Подзвонив у штаб про Сапожкова, і звідти відповіли: «Добре, беріть його на свою відповідальність…» Команда вже вантажила гармати на дві платформи під ліхтарями, що розгойдувались на вітрі. Іван Ілліч стояв і придивлявся до облич моряків. Ось Гагін, новгородець, з глибокими зморшками твердого обличчя, з чорним волоссям, що падало з-під безкозирки — «Беспощадньїй» — на лоб до брів; ось помор Байков, з широкою, наче почепленою до маленького обличчя, забитою пилом бородою, з круглою головою, міцною, як горіх, — балакун і