Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

На могилі — поперед полковників і конвойців — стояв під своїм прапором командуючий генерал Мамонтов, спостерігаючи переправу. Він був добре видний усім, як влитий, у похідному козачому чорному бешметі, на сріблястому коні, що колупав копитом могилу. Війська проходили з піснями, гриміли литаври, в повітря підлітали кінські хвости бунчуків. На сході бурого степу, оповитого курявою від руху війська, перекочувався гарматний грім.

Командуючий, піднявши руку, на якій висіла нагайка, затулився від сонця, дивлячись, як пливли аероплани з трохи відкинутими назад крильми; він полічив їх і стежив, поки вони, знижуючись, не зайшли за обрій. Повз могили пройшли тільки що звантажені з пароплава важкі гаубиці, їх щити і стволи були розмальовані ламаними лініями, зацряги різномастих, волохоногих, низьких, кудлатих коней проскакали важким галопом, бородаті їздові хвацько били їх нагаями. Ще не осів пил — пішли танки, величезні, з клепаних листів, із задертими носами гусеничних передач. Він полічив їх — десять сталевих страховищ, щоб давити червону наволоч на вулицях Царицина. Він риссю з’їхав з могили й поскакав вздовж берега, прапороносець — за ним, на півкорпусу позаду, маючи над ним тріпотливим чорно-сизим прапором.

Підходили і вантажились у човни нові війська, пливли пороми з возами сіна і всякого військового добра. Поблизу переправ стояли вози, брички, великі гарби, на яких возять снопи з поля. Біля них спокійно стояли, ждучи переправи, або походжали шановані станичники, деякі закушували, сидячи коло вогнищ. Це були послані станицями до своїх частин — сотень і полків — торгові козаки. Вони вели господарство, брали здобич — чи то гроші, худобу, хліб, фураж, чи всякі потрібні речі — одежу, ковдри, матраци, перини, дзеркала, зброю; з цієї здобичі постачали свої сотні фуражем і харчами, якщо потрібно — одягом і зброєю, а решту переписували, укладали на вози і з підлітками або з жінками відправляли в станиці.

Мамонтов проїхав хутір Ричков, де половина дворів була спалена і токи чорніли від попелу, і звернув уздовж залізниці, дожидаючи, коли з правого боку Дону підійде бронепоїзд.

Донська армія, чисельністю дванадцять кінних і вісім піхотних дивізій, наступала п’ятьма колонами.

Всі п’ять колон рухались швидким маршем до останньої межі оборонних укріплень Царицина. Десята червона армія, що втратила зв’язок з північними й південними частинами, відступала, згущуючись на фронті, який все більше звужувався. Її п’ять дивізій малого складу витрачали останні кулі й останні сили.

Вища військова рада республіки, яка повинна була подати в ці дні рішучу допомогу Десятій армії, була паралізована таємною добре замаскованою зрадою, — вона виявлялась у надзвичайній повільності всіх дій і в тому, що царицинські справи тлумачили як другорядні, що нічого не вирішують, а настрій царицинської Військради — як панічний.

Царицин полишений був відбиватися від козаків своїми силами. В ці дні Військрада Десятої видала два накази: перший — вивести з Царицина на північ усі пароплави, баржі, човни й пороми, щоб не було й думки про відступ військ на лівий берег Волги, і другий — по армії: з зайнятих позицій не відступати до розпорядження; ті, що відступлять, мають бути розстріляні.

На батареї Телєгіна перша половина дня минула спокійно. Гуркотіло десь за обрієм, але рівнина була безлюдна. Моряки копали сховище. Онися, нікого не питаючись, пішла на станцію і годин через три повернулася з двома мішками, — ледве донесла: хлібець і кавуни. Постелила випорожнені мішки на землі між гарматами, нарізала хліба, розрізала кожен кавун на чотири частини: «їжте!..» І сама стала остбронь, скромна, задоволена, дивлячись, як голодні моряки уминають кавуни. Моряки, не витираючи щік, їли, похвалювали:

— Оце так Онися!

— Дорого коштує таку знайти.

— Моря оббігаєш…

Поважний і ревнивий до всякої розмови Шаригін сказав:

— З ініціативою вона, ось що важливо. — Моряки, піднявши голови від скибок кавуна, враз зареготали. Він насупився, встав, узяв лопату. — Пропоную, товариші, викопати для Онисі окремий бліндаж, таких товаришів треба берегти, товариші…

Моряки пересміялись і викопали позад батареї в ярку невеликий окопчик для Онисі, — відсиджуватись на випадок обстрілу. Робити більше було нічого. Сотня снарядів, вивантажених з пароплава, рядочками укладена біля гармат. Гвинтівки протерті. Сапожков налагодив зв’язок з командним пунктом дивізіону. Моряки розляглися в котловані, на сонечку. «Тепер іди до нас, генерал Мамонтов».

Іван Ілліч сидів на лафеті, вертів, ламаючи, суху стеблинку. Іван Ілліч не вдавався до якихось там великих міркувань, йому дорогий був цей маленький світ людей, що зійшлися з різних кінців землі, не були схожі один на одного і так дружно поєднали долю свою. Он Сергій Сергійович, вже, здається, ніяким клеєм його ні з ким не склеїш, вічно наїжений усіма думками, — зразу став усім потрібний; зразу обжився, примостився біля колеса і сопе. Шаригін, — честолюбець, хлопець невеликого розуму, але упертий, з ясною душею, без світлотіні, — тихо спить на боку, підклавши кулак під щоку, Задуйвітер вельможно розлігся на піску, підставивши сонцю грубо зроблене гарне обличчя: хлопець хитрий, сміливий, розважливий — живий буде, повернеться додому хазяїном. Другий богатир з керженських лісів, Латугін, могутньо хропе, прикривши обличчя безкозиркою, — цей набагато складніший, без хитрості, — вона йому ні до чого, — він ще сам не знає, в яке небо видирається з наганом і ручною гранатою…

Дванадцять чоловік довірили Івану Іллічу своє життя. Військрада доручила йому батарею в такий відповідальний момент… Правда, він дещо розуміється на математиці, але все-таки слід було твердо заявити, що батареєю він командувати не повинен…

— Слухай, Гагін, хто-небудь з вас уміє обчисляти ці самі кути прицілу? Далекоміра ж у нас нема…

Гагін, що стояв на приступці, звідки через бруствер дивився в степ, обернувся.

— Далекомір? — похмуро перепитав він і витріщився на Телєгіна чорним поглядом. — А навіщо тобі далекомір? Кут, приціл нам по телефону скажуть з командного пункту.

— Ага, правильно…

— Кути, приціли, дистанційні трубки — це ми все знаємо, не в цьому річ, товаришу Телєгін… Бій буде страшний, без далекомірів, на злість… Кишки на руку намотуй, а