Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Праворуч, кроків за півтораста, почувся окрик вартового і потім неголосна розмова. Телєгін обернувся, придивляючись, — мабуть, до Гагіна, що стояв з того боку в охороні, хтось підійшов з своїх.

— Іване, а якщо це майбутнє — тільки чарівна казка, розказана в російських глухих степах? Якщо воно не здійсниться? Коли так, тоді в світ заходить жах. — Сапожков присунувся зовсім близько і заговорив пошепки: — Жах прийшов, ніхто по-справжньому ще не вірить цьому. Жах тільки випробовує силу опору. Чотири роки винищування людства — дрібниці порівняно з тим, що готується. Знищення революції у нас і в усьому світі — ось основне… І тоді — загальна, поголовна мобілізація осіб, — оббриті лоби і бляшанки на руці… І над сірим попелищем світу — роздутий, тріумфуючий жах… То краще вже я зразу загину від гарячого удару козацької шаблі…

— Знаєш, Сергію Сергійовичу, тобі треба відпочити, полікуватися, — сказав Телєгін.

— Іншої відповіді від тебе я не чекав!..

У котлован спустився Гагін з якимось високим сутулуватим військовим. Телєгін невимовно зрадів — кінчити нестерпно тяжку розмову. Чоловік, що підійшов, весь обліплений гряззю, з відірваною полою шинелі і чомусь в козацькому картузі, сказав так густо, наче він тиждень просидів по шию в болоті:

— Здоров, товаришу командир, ну, як у вас діла, снаряди є?

— Доброго здоров’я, — відповів Телєгін, — а ви хто такі?

— Качалінського полку рота, наказано перед вами зайняти позиції. Я командир.

— Дуже приємно. А я турбувався, — окопчики викопані, а охорони у нас нема…

— От ми їх і зайняли. Ми тут ранених привезли, вантажимо в ешелон. У коменданта хліба хотів попросити, каже — нема, вранці буде… Легко сказати — вранці, — рота третій день не їла… У вас, бува, нема? Хоч по шматочку, хоч запах його почути… Завтра б віддали… А то можемо корівку вам подарувати.

— Іване Іллічу… — Телєгін обернувся, Онися, як тінь, підійшла і слухала… — Хлібця я на три дні запас зробила, — можна їм дати… Завтра знову дістану…

Телєгін усміхнувся:

— Добре, віддайте товаришеві ротному чотири хлібини…

Ротний не сподівався, що так легко дадуть йому хліб, «Ну? — спитав. — От спасибі». І, взявши принесені Онисею хлібини — тісно під обидві руки, не наважився зразу піти з ними. Підійшли моряки, щулячись спросоння і розглядаючи такого замурзаного й обдертого чоловіка. Він почав їм говорити про подвиги полку, який десять днів виходив з оточення і не втратив ні одної гармати, ні одного воза з пораненими, але розказував так уривчасто й невиразно, що дехто з моряків, махнувши рукою, відійшов.

Латугін сказав, холодно дивлячись на нього:

— Ти виспись, тоді розкажеш… А чи не знаєш, чому там яскраве освітлення? — і він простягнув долоню в бік Сарепти.

— Знаю, — відповів Іван Гора, — на вокзалі зустрів одного чоловіка звідти… Генерал Денисов штурмує Сарепту» Каже — в германську війну такого вогню не було, артилерія геть-чисто все змітає. Козачі лави насуваються з ярів, ну, жах, — аж бороди в них у піні… Ну, таке кришиво, — живих не беруть..» Від морозовської дивізії поло-? вина залишилась, А він — бачиш ти — до Волги пре, щоб йому поміж Сарептою І Чапурниками до Волги вискочили, — тоді амінь!

Він кивнув морякам і поліз з котлована. Телєгін спитав його:

— Хто у вас командує полком?

Іван Гора відповів уже з темряви!

— Мельшин Петро Миколайович…

Під натиском п’ятої колони цілу ніч і наступний день морозовська дивізія повільно відступала до Сарепти і до приозерного села Чапурники. Сотні трупів лежали на рівнині. Генерал Денисов не давав змоги червоним передихнути. За кожною відбитою атакою негайно починалася нова. Над окопами лопалась і вищала шрапнель; земля двигтіла від вибухів, бійців заливало вихрами землі. Змовкали козачі гармати, бійці висували з окопа обличчя, спотворені злобою, болем, вимазані кров’ю…

З-за горбів, з ярів появилась густі купи вершників, на скаку розкидалися лавою, — пил у них курів під копитами… Крутячи клинками, верещали вони, за старим татарським звичаєм. Коли б тут здригнувся і побіг хоч один боєць, жахнувшись налітаючої лави рижих грудистих коней і чорних вершників, що витягнулися над гривами в нестримному русі — швидше напоїти гарячою кров’ю клинок, — цеп бійців був би збитий, порубаний, затоптаний…

Фланги морозовців, притиснені до садів Сарепти і до токів села Чапурники, трималися стійко, але центр прогинався до Волги — так само невблаганно, як розгинаються мускули руки, коли на них навалиться тягар понад силу. Начдив, разом з комісаром, ад’ютантом і вістовими, що сиділи навпочіпки біля покладених верхових коней, був тут же, в центрі, на передових лініях. Убитих і поранених він заміняв все рідшими поповненнями, ЗНЯТИМИ З флангів. Але резервів він не вимагав у командарма: й Царицині взяти було більше нічого.

Там сьогодні вранці на головній лінії оборони сталося нещастя: два полки, Перший і Другий селянські, мобілізовані по хуторах і ближніх селах, несподівано вилізлу з окопів і, піднявши над головами гвинтівки, пішли здаватися в полон білим. У штабі Першого полку кільку командирів, зібравшись коло похідної кухні, обступилй полкового комісара й комуністів і впритул розстріляли їх, В той же час і в Другому полку були застрелені командир, комісар і кілька комуністів. Тільки дві роти не піддались на провокацію і відкрили вогонь по зрадниках, що бігли в полон з білими прапорами. Цепи мамонтовців, здалека побачивши юрби, думали, що це атакуючі, і відкрили шалену стрільбу по них. Рештки двох селянський полків, заметавшись, кидаючи зброю, повернули назад, їх оточили й повели. Фронт майже на п’ять верст був відкритий.

У Царицині тривожно заревіли гудки на збройовому, механічному і всіх лісопильних заводах. Комуністи, по" лані Військрадою, обходячи цехи, говорили: